Люк Гардінґ про свою книгу «Вторгнення» та коріння війни Росії проти України
Люк Гардінґ написав майже 10 книг, але «Вторгнення: Внутрішня історія кривавої війни Росії та боротьби України за виживання» він вважає найважливішою з них. «Я написав її як акт правди, акт терапії, літературної помсти Росії», — сказав він під час LMF Talks у рамках Львівського медіафоруму 18 липня.
Відомий британський журналіст, який з 2007 року висвітлював події в Росії та Східній Європі для The Guardian, став першим іноземним кореспондентом з часів холодної війни, якого вислали з Росії. Гардінґ висвітлював повномасштабну війну Росії проти України з самого початку і висвітлив її перші місяці у своїй останній книзі, яка щойно вийшла українською мовою у видавництві «Віват».
На LMF Talks Гардінґ розповів, чому він написав цю книгу, про те, як він та його колеги еволюціонували у висвітленні подій в Україні протягом останнього десятиліття, а також поділився своїм поглядом на війну та центральну роль України в сучасному світі.
Ми вибрали ключові моменти з дискусії, відредагувавши їх для більшої чіткості та зрозумілості. Ви можете переглянути повний запис події на YouTube-каналі Львівського медіафоруму.
Чому Люк Гардінґ написав «Вторгнення»
«Я написав вісім чи дев'ять книг. Дві з них перетворилися на голлівудські фільми, одна — на п'єсу. Одна з них стала бестселером New York Times. Але я думаю, що це моя найважливіша книга. Я написав її як акт правди, як акт терапії, як літературний реванш проти Росії.
Я [висвітлював] багато воєн — в Іраку, в Афганістані. Я був у Грузії у 2008 році, коли Росія вторглася влітку того року. Я був у Сирії. Але те, що я бачив в Україні, в деякому сенсі є більш жахливим. Це більше схоже на геноцид. Російський план очевидний, він полягає в тому, щоб стерти Україну з мапи, деукраїнізувати Україну і знову перетворити її на російську колонію.
У квітні [2022 року], коли я повернувся з Бучі, я взяв, може, півдня вихідних, а потім працював. Я ходив кожен день, щоб написати книгу. І я просто відчував, що повинен розповісти цю історію для міжнародної аудиторії, для української аудиторії, для всіх; для світу, для людства, для себе».
Фашистське коріння путінського режиму
«Після 2008 року і війни в Грузії мені стало зрозуміло, що [репресії Кремля] — це не просто [внутрішні] репресії. Насправді Путін і його оточення мали небезпечний і ревізіоністський порядок денний. Вони хотіли перекроїти карту Європи. Вони вважали Росію великою державою. Вони, по суті, хотіли, щоб Росія була на одному рівні зі Сполученими Штатами, як [Радянський Союз] був у 70-х і 80-х роках.
Крім того, Путін не був людиною, яка живе в раціональному світі. Він не користується електронною поштою. Він не читає газет. Він дуже сильно покладається на брифінги своїх шпигунських агентств. Вони розповідають диктатору те, що він хоче почути. Україна, звичайно, все це розуміла, але проблема була в тому, що багато людей на Заході не розуміли. Вони думали, що з Росією можна домовитися, порозумітися. Навіть у січні 2022 року ми мали Еммануеля Макрона, який летів до Москви, щоб поговорити з Путіним, щоб уникнути війни.
Нам бракувало уяви, щоб побачити, що насправді в Росії сталося те, що після короткого напівдемократичного періоду в 1990-х роках повернулася ця темна авторитарна держава. Вона ставала дедалі темнішою, коли я був там [з 2000-х років]. І вона метастазувала у фашизм, власне кажучи. [Але навіть зараз багато людей на Заході не розуміють, що ми маємо справу з фашистським режимом».
Центральна роль України в сучасному світі
«Сергій Плохій у своїй книзі "Російсько-українська війна" висловлює дуже гарну думку. Він фактично говорить про те, що Україна відіграє таку ж роль у міжнародній політиці, яку відігравала Західна Німеччина під час холодної війни у другій половині 20-го століття. І в цьому, безумовно, щось є. Це жахливо. Але також для мене, як для письменника, як для кореспондента, це неймовірно заряджає енергією. Це як бути під кайфом, але без наркотиків».
Як Люк Гардінґ та його колеги еволюціонували у висвітленні України
«Історія [Східної Європи] писалася через російську призму. Східноєвропейські дослідження [традиційно] означають Росію і, можливо, п'ять хвилин про Україну та країни Балтії. Так було протягом тривалого часу.
У журналістиці ми теж були винні в цьому. Коли я був у Москві, я приїжджав до Києва три-чотири рази на рік. Писав про вашу дисфункціональну політику. Я намагався пояснити британським читачам, що Ющенко був президентом і союзником Тимошенко, а потім вони посварилися, потім зійшлися, а потім знову посварилися. А ще був такий собі Янукович, і він, здається, був гангстером, але також набував популярності, і так далі, і тому подібне. А потім були олігархи, які сформували тіньовий уряд. Якщо чесно, мої репортажі були досить поверхневими, тому що я перебував у Москві. Я приїжджав на тиждень, зустрічався з людьми, писав матеріал і летів назад до Москви.
Ми всі були винні в цьому. З 2014 року ми навчилися, перекваліфікувалися. Наприклад, у мене була велика суперечка з The Guardian щодо того, як ви пишете Київ. У 2014 році ми писали його на російський манер [як "Кiev"]. Я надсилав нескінченні записки, в яких говорив: "Послухайте, ми не можемо писати його так, це неправильно, це недоречно, це образливо". Врешті-решт я переміг. І тепер ми перейшли на повністю українське написання всього, навіть Чорнобиль [не Чорнобиль]. Моя остання перемога — це Дніпро; ще кілька місяців тому ми все ще говорили Днепр. [Але ми дійшли до цього...
І, звичайно, зараз у мене немає колег у Москві. Після того, як заарештували Евана Гершковича, всі кореспонденти британських та американських газет виїхали [з Росії]. Вони всі відкрили бюро в Києві.
10 років тому більшість людей [в Європі] не могли знайти Україну на карті. Зараз в офісі The Guardian ви побачите поруч з нашим головним редакційним столом найбільшу карту, яку я бачив у своєму житті — двометрову карту України.
Тим часом я також займався самоосвітою. Я намагався читати більше української літератури — Сергія Жадана, оповідання Гоголя, Шевченка, Ісаака Бабеля, "Бабин Яр" Анатолія Кузнєцова. Читаю все, що видають Сергій Плохій та Андрій Курков».
Майбутнє західної підтримки України
Люк Гардінґ вважає, що підтримка України з боку Британії є міцною — обидві основні політичні партії твердо стоять на боці України.
«Небезпека походить зі Сполучених Штатів. Я все більше і більше хвилююся за крило консервативної [Республіканської] партії, яке підтримує Трампа. Якщо він повернеться, не дай Боже нам усім. Для України це означатиме, що американська військова допомога негайно припиниться. І це зробить майже неможливим рух України вперед. І тоді все буде зводитися до того, що Україна намагатиметься утримати росіян від просування вперед. Володимир Путін це знає. Він робить ставку на повернення Трампа, на американський ізоляціонізм, на те, що Америка, можливо, вийде з НАТО, просто залишить європейців [для підтримки України]".
Тому наступний рік [коли відбудуться президентські вибори в США] сповнений небезпеки. Але хороша новина полягає в тому, що [проукраїнська коаліція на Заході] [поки що] вистояла... По суті, Путін зробив повний стратегічний прорахунок. Він думав, що, як і в 2014 році, у 2022 році Захід буде незадоволений його захопленням України, але нічого не робитиме. Ми будемо скаржитися, але нічого не робитимемо. І насправді... ця страшна війна омолодила західний альянс, омолодила інституції, омолодила НАТО.
Подивимося, що станеться в 2024 році в Америці. Але я все ще відчуваю оптимізм, що ця коаліція встоїть».
LMF Talks — це цикл публічних онлайн- і офлайн-заходів різного формату (дискусій, дебатів, лекцій, майстер-класів, кінопоказів з обговоренням тощо), сфокусованих на майбутньому. Майбутньому України як частини західної цивілізації і українських медіа як частини європейського і глобального медіапростору. Стежте за анонсами наших сторінок у соцмережах: Facebook, Instagram, Twitter.
Ми творимо цей проєкт за підтримки National Endowment for Democracy. Подія за участі Люка Гардінґа стала можливою за підтримки Vivat. Якщо у вас є запитання або пропозиції для співпраці, пишіть на: info@lvivmediaforum.com.
Фото: Оленка Одлежук. Текст: Антон Процюк.