Стати дорослим – це усвідомити, що настав мій час простягнути руку беззахисному. Промова Олі Мирович на відкритті LMF 2026
Моя стрічка в соціальних мережах вже давно не моя. Алгоритми настирливо пропонують мені історії людей, з якими мене ніколи не зводило життя. Часом я міркую про це як про один із нечисленних способів вийти з бульбашки. Буквально минулого вікенду моє око зачепилося за селфі пари у сорочках з довгим рукавом, опубліковане в незнайомій мені досі групі ентузіастів фотошопу. «Це наше єдине фото в день одруження. Можна зробити мене в білій сукні з фатою, а чоловіка в костюмі?»
Під дописом — десятки варіантів згенерованих штучним інтелектом світлин пари у весільному вбранні, запропонованих небайдужими. Тепер вони матимуть спогади про день, який з ними ніколи не стався.
«Тут фото моєї паралізованої доньки. Я хочу світлину, на якій вона ходить».
«Мій син загинув, а у нас не залишилось спільного фото. Будь ласка, зведіть два наші портрети в один».
Часом реальність буває настільки нестерпною, що людина навчилася придумувати їй заміну. Кілька рухів комп’ютерною мишкою, старанно прописаний запит для агента штучного інтелекту – і нова дійсність готова. Цій дійсності не потрібна ані подія, ані свідки. Вистачить вправного цифрового користувача і вдячної публіки. А що, коли все це — не рецептурний препарат для лікування одного зраненого серця, а фабрика, що виробляє альтернативну реальність у промислових масштабах? Тоді авторитарна пропаганда, ботоферми і синтетичні відео стають невидимою лінією фронту з конкретними іменами агресорів, бюджетами і жертвами. Тут російська мережа Pravda генерує мільйони штучних статей про Україну — не для читачів, а щоб навчити штучний інтелект російських наративів і щоб той відтворював їх як власні думки.
У Тайвані сотні тисяч акаунтів виявилися китайською ботофермою, запущеною, аби заглушити голос демократії. Іноді цей фронт не має лінії розмежування, бо її проводить модератор онлайн-контенту. В Ефіопії наклепницький пост в соцмережі коштував професорові життя. Родина просила платформу його зняти, але отримала відмову: з дев'яноста мов цієї країни вона опанувала три.
Перед обличчям екзистенційної загрози людський мозок пропонує обмежений набір відповідей. Те, що для тіла є інстинктом, для журналіста та інтелектуала стає вибором — далеко не лише особистим й ніколи не безкоштовним. Крок за кроком — і множина безневинних, не пов'язаних між собою компромісів створює реальність, якої ніхто не хотів. 60 років тому Альфред Кан назвав це тиранією малих рішень.
Ми можемо невпинно шукати баланс, даючи ефір і тому, хто атакує, і тому, хто чинить спротив. Поступово переставати писати про складне, бо аудиторії втомилися і, згідно зі статистикою, четверо з десяти людей уникають новин. Чи здатні тоді медіа перекласти реальність на мову, якою з нами говорить майбутнє? Задля нашого “завтра”, в якому вчителі зможуть навчати, історики — досліджувати, прокурори — розслідувати, письменники — писати, а режисери — знімати фільми, опираючись на правду, ми маємо за неї боротись. Битва за правду — наша з вами вирішальна битва.
Виграти її можна лише тоді, коли на сконструйовану алгоритмом реальність — нехай і звабливу — ми знайдемо в собі мужність сказати, що ця історія не сталася. Що щастя закоханої пари в день одруження, як і любов матері до сина — справжня, а світлина — ні.
Пригадайте, чого ви найбільше боялись в дитинстві. Темряви в кімнаті? Чудовиська під власним ліжком? Чи, може, моменту, коли рука дорослого відпускала вашу в натовпі міського ринку і в цю мить ви почувалися беззахисними й покинутими? Однак дитячий страх має безумовну перевагу — він обов’язково закінчується. Приходить дорослий, вмикає світло, обіймає, бере нашу руку і веде за собою. Що ж робити зараз — в момент, коли загроза — є, а інших дорослих немає?
Стати дорослим — це усвідомити, що настав мій час простягнути руку беззахисному. Що чудовиська під ліжком не зникнуть, поки я не розплющу очі й не наважусь зустрітись з ними поглядом. Що темрява в кімнаті не закінчиться, допоки я не запалю світло.
У 1799 році Франциско Гойя видав серію гравюр під назвою «Капричос». Сорок третя гравюра у серії спочатку мала називатися «Загальна мова» (Idioma universal). Натомість вона побачила світ під назвою «Сон розуму породжує чудовиськ» (The Sleep of Reason Produces Monsters). Не чудовиська приходять до сплячого розуму. Розум, який заснув, сам їх породжує.
Ворогом демократій є не лише прізвища диктаторів. Ним є інертні, позбавлені ціннісних орієнтирів громадяни — і їхні суспільства, як квінтесенція політичного безвілля. Люди, які дозволили заснути розуму — індивідуальному й колективному, — щоб уникнути правди.
Ілюзія безпеки заколисує. Та не дозволяймо собі засинати. Час ввімкнути світло.