Історія редакції «Волноваха.City»

За час повномасштабного вторгнення Львівський медіафорум підтримав близько 122 запитів від медіа з усієї країни. У новій серії матеріалів розповідаємо історії редакцій, яким встигли допомогти з 24 лютого. Серед них — видання «Волноваха.City», головним редактором якого є Павло Єштокін.

25 лютого вночі ми з дружиною прокинулися від дуже сильного вибуху. Зі свого попереднього досвіду я зрозумів, що такого близького ще не чув. На той момент у нас не було тривожного рюкзака, не обговорювали ми і плану евакуації — ані з сім‘єю, ані з редакцією. Я просто вийшов на вулицю і почав заносити речі у машину. 

Того ж дня ми виїхали із Волновахи і поїхали у напрямку Запорізької області, до села Пологи. Там волонтерка надала нам будинок, у якому я із родиною зупинився. У цей час мої колеги залишалися у Волновасі. Оператор, Микита, ще продовжував знімати відео, на якому показував, що Волноваха захоплена. Інша колега, Настя, знаходилася у районі, де відбувалися бої, у підвалі багатоповерхівки. Десь на п’ятий день війни, місто стали бомбити настільки сильно, що не було ні газу, ні світла, ні води. 

Історія редакції «Волноваха.City»

До 24 лютого у редакції працювали 4 людей. Зараз — теж, але наш оператор тільки нещодавно виїхав із Волновахи, тому наразі займається облаштуванням на новому місці і планує повертатися до роботи, тож ми взяли до себе ще одну дівчинку, яка після початку вторгнення втратила роботу на телеканалі.

У перші дні повномасштабної війни ми перестали вести сайти, припинили публікувати новини і зосередили увагу на соціальних мережах. Причиною стало те, що не було доступу до якісного інтернету та техніки. 

Все відбувалося так: у перші дні мій знайомий із тероборони надіслав фото наслідків скидання росіянами бомби на центральній вулиці міста. Потім люди почали запитувати, як евакуюватися, та масово шукати своїх знайомих. Ми у цей момент займалися пошуком людей, передавали інформацію тим, хто займався точковою евакуацією, — волонтерам та теробороні. Вони працювали таким чином, що приїжджали у конкретне місце, щоб забрати людину, тому потрібно було повідомити, у якому підвалі ця людина знаходиться та як її звуть. Але це було не дуже результативно, бо часто ніхто не знав, де перебувають їхні знайомі. 

Спершу у всіх членів редакції був зв‘язок, тож ми спілкувалися між собою та вирішували, що робити, яку інформацію публікувати, де її брати тощо. Але коли мої колеги просиділи кілька днів у підвалі, ми вирішили всім мешканцям задавати установку «Евакуюйтеся!». Будь-яким способом: на велосипеді, пішки. Просто стало зрозуміло, що від міста нічого не залишиться.

Історія редакції «Волноваха.City»

Моя колега, Настя, виявилася вагітною, тож військові доправили її до сусіднього села, звідки вона рушила далі евакуаційним транспортом. По дорозі у них стріляли, навіть пробило колесо, але все вдалося. Вона виїхала дуже вчасно, адже у її квартиру влучив снаряд, через який загинув наш редакційний фотоапарат.

Микита, оператор, зі своєю родиною знаходився в іншому кінці міста, біля залізничної лікарні. Він жив там у бомбосховищі, але проґавив евакуацію, тож протягом довгого часу перебував під окупацією, де його допитували, де у нього забирали техніку, де він був 830-ий у черзі на фільтрацію. Орієнтовно через два місяці він зміг отримати документ на виїзд, і разом із мамою та своєю дівчиною покинув місто.

Наша редакція почала повноцінно працювати десь на десятий день з початку вторгнення і, як на мене, навіть із більшою інтенсивністю. Ми отримуємо більше переглядів на сайті, створюємо більше матеріалів, на нас підписано більше унікальних читачів. У перший час я давав дуже багато інтерв’ю: розповідав про Волноваху, про нашу редакцію тощо. Потім до нас звернулася Агенція розвитку регіональних медіа «АБО», які покрили нам витрати зарплатні, тож залишалося облаштуватися на нових місцях. Я приїхав на той момент у Жовті Води, а Настя залишалася у своєму населеному пункті. Протягом всього цього часу ми намагалися витягнути із Волновахи Микиту: збирали йому гроші, шукали інформацію. Але при тому всі працювали. 

Почало з‘являтися все більше людей, які надсилали нам фото- та відеоматеріали із Волновахи. Також були люди, які виїжджали з міста уже після початку окупації, а коли діставалися до безпечніших районів зі стабільним зв‘язком, то дзвонили нам, розповідали про себе і про те, що вони пережили. Так з’явилися перші інтерв’ю. 

Спершу наші зв‘язки налагодилися із підприємцями Волновахи, адже до повномасштабного вторгнення ми позиціонували себе як сервіс для них. Коли редакція виїхала із міста, наш чат із підприємцями став основним майданчиком комунікації. Ми почали писати про них: про їхні думки, стратегії бізнесів, про те, як далі жити і чим займатися. 

Історія редакції «Волноваха.City»

Також переглядали репортажі російських журналістів, які приїжджали до Волновахи знімати свої матеріали, і порівнювали те, як все було до 24 лютого і як воно стало тепер виглядати. Почали ще вести список загиблих мешканців Волновахи, зробили розслідування про те, хто зараз керує Волновахою (а там уже змінилися чотири мери).

Зараз сайт у більшості працює для тих, хто виїхав із міста: ми публікуємо для них різні можливості, розповідаємо, до кого йти і куди звертатися, щоб отримати допомогу. А також наша робота корисна людям, які досі там залишаються. Завдяки нашій роботі вони розуміють, яка зараз ситуація, наскільки близько від них лінія фронту тощо. До слова, окупанти там вже відкрили свої школи, почали проводити різні заходи для красивої пропагандистської картинки. 

Думаю, що ставлення людей до окупанта помінялося, бо не ту картинку вони собі уявляли. Напевно, очікували такого, як у Донецьку у 2014: що залишаться підприємці, що будуть працювати магазини, що більшість їх підтримає і ніхто не буде сперечатися. Насправді у 2014 році російський вектор підтримувало набагато більше людей, але за 8 років дуже багато чого змінилося: ставлення до української влади, до ЗСУ, до медіаресурсів, до свобод, до прав людини. 

Історія редакції «Волноваха.City»

Я не пам‘ятаю, як ми сконтактували із Медіафорумом, бо були пережаханими і не знали, що саме потрібно робити. Почали стукати у всі двері: ті, які знаємо, які не знаємо, які просто траплялися по дорозі. Ми просили або техніки, або фінансування. Коли ми вже вийшли на зв’язок, команда Медіафоруму одразу почала розпитувати, чого нам потрібно. На той момент редакція потребувала ноута, об‘єктива до фотоапарата, який команда вже встигла придбати за допомогою інших донорів, та штатива.

За два дні після цього від Львівського медіафоруму прийшов лист про те, що заявку схвалено і що вони нам все відправляють. Я навіть не встиг нічого зрозуміти: все дуже швидко сталося. 

Львівський медіафорум надав нам ноутбук та портретний об‘єктив, який нам дуже подобається і з яким ми вже звикли працювати. Коли я замовляв техніку у команди, то швидко обрав ноут, який міг собі дозволити. Він був доволі простенький і не такий вже і дорогий, тож вони сказали, щоб я обирав ще щось, — і я попросив саме об‘єктив. Ще був штатив, але з ним вийшла цікава історія, бо команда прислала нам дорогий і класний, а нам потрібно було звичайного і маленького. 

У мене на цю техніку є великий план: коли звільнятимуть Волноваху, я хочу приїхати туди і зняти фото- та відеорепортаж. Там буде багато роботи.

Програму невідкладної підтримки медіа ГО «Львівський медіафорум» реалізовує у співпраці з Міжнародним фондом «Відродження», Міністерством Закордонних Справ, у справах Співдружності та розвитку Великої Британії (FCDO), Національним фондом з підтримки демократії (NED), Празьким громадянським центром, Агентством США з міжнародного розвитку (USAID), International Media Support (IMS), Deutsche Welle Akademie та n-ost.