Теорія перемоги і миру в Україні. Промова Ґреґа Міллза на LMF 2025

Вісімдесят років тому скінчилась найдорожча війна в історії людства. 

Близько 75 мільйонів людей загинули в тій війні, третина з них — військові. Втрати України оцінюють у вісім мільйонів загиблих, понад п’ять мільйонів із них — цивільні. Це понад 40% людських втрат Радянського Союзу. Україна втратила у Другій світовій війні більше людей, ніж будь-яка інша європейська країна. Ці втрати додалися до — за різними оцінками — від трьох з половиною до п’яти мільйонів померлих від голоду під час організованого сталінським режимом Голодомору на початку 1930-х. 

За тридцять п’ять років після припущення, що ми досягли «кінця історії» з кульмінацією Холодної війни і перемогою демократичного капіталізму над авторитарним комунізмом, історія повернулась — і несеться. 

Демократичний світ струсила арка кризи — від російської колоніальної війни в Україні до ожилого протистояння на Близькому Сході, й далі до спалахів насильства в африканських регіонах Сахель і Сомалі. 

У вісімдесяту річницю завершення Другої світової постають три важливі запитання: 

— Які уроки ми маємо вивчити з конфлікту, який почався у 2022 році з повномасштабним вторгненням Росії в Україну? 

— Якими є можливості досягнення миру — тимчасового чи сталого? 

— Чи існує теорія перемоги для України? 

Стратегічні уроки війни

Станом на 8 травня 2025 року у війні, яка, за прогнозами багатьох, мала тривати всього тиждень, але насправді йде вже 1170 днів, Росія принесла в жертву понад сімсот тисяч своїх громадян убитими чи пораненими, але не змогла досягти своєї стратегічної мети — перетворити Україну на російську колонію. Це вже дає підстави сказати, що Росія програла, а Україна — виграла. 

Стратегічна перемога зараз належить Україні, хоча перебіг мирних переговорів і спосіб, у який Київ зможе використати будь-яку паузу в конфлікті, визначить не тільки те, як скінчиться війна, а й становище України по його завершенні. 

Найзагальніший урок із війни, яка триває з лютого 2022, — це повернення грубої сили (si vis pacem para bellum), яка підриває міжнародне законодавство як організаційну основу міжнародної системи. Порядок, заснований на правилах, помирає, і було б надто наївно сподіватись, що найближчим часом його замінить щось конструктивне або взагалі будь-що. За таких обставин люди повертаються до спільнотного способу мислення: працювати з друзями, ізолювати ворогів, пристосовуючись й інтегруючись, коли в цьому є потреба. 

Однак Захід повинен вивчити й інший важливий урок: стратегічною дурістю було не давати Україні достатньо ресурсів, аби вона перемогла. Допомога України коштувала приблизно 0,1% валового внутрішнього продукту західних країн, тоді як європейські члени НАТО витрачають на оборону в середньому 2%, а Сполучені Штати Америки — 3,4% свого ВВП. 

Серед інших стратегічних уроків: нерозумно довіряти Росії, навіть коли вона бере на себе зобов’язання офіційно (пам’ятаєте Будапештський меморандум 1994 року, де Росія пообіцяла поважати український суверенітет взамін на відмову Києва від ядерної зброї?). Також, попри всі запевнення у підтримці України й очевидну власну зацікавленість, обіцянки Заходу викликають скепсис, адже далеко не завжди виконуються, а демократичні системи демонструють нестабільність. 

Російська агресія проти України нагадала нам, що війна такого масштабу залежна від економіки не менше, ніж від військової потуги. Її стратегічними інструментами є ізоляція й санкції, хоча їхнє застосування потрібно вивчати надалі. Щоб інструменти економічного тиску діяли ефективно, їх потрібно застосовувати й на вторинних ринках, таких як Індія і Китай, і знайти способи знизити ціни на нафту й газ, експорт яких живить воєнну машину Путіна. 

Український меседж, заснований на правах людини та ліберальній демократії (навіть якщо реальне державне управління в Україні не аж таке ліберальне), недостатньо зрезонував у світі, більшість якого не живе в умовах демократії і ставиться до Заходу з осторогою. Не дарма Freedom House оголосив цей 2025-й роком всесвітнього зниження рівня свободи. 

Складова державного управління в цій проблемі має глобальний вимір. Авторитарні режими показали, що добре вміють гуртуватись проти всього ліберального — як у Європі, так і в Африці й у Латинській Америці.  Їхній ентузіазм вочевидь зростає, як ми можемо бачити з візиту Сі Цзіньпіна до Москви на путінське святкування вісімдесятої річниці завершення Другої світової війни, де він заявив, що Китай і Росія мають бути «сталевими друзями». Цей російсько-китайський пакт підперезаний купівлею російських енергоносіїв і постачанням Росії необхідних їй товарів із країн авторитарної осі, зокрема Ірану й Північної Кореї.  

Дві третини верстатів і 90% мікросхем, потрібних Росії, постачає Китай. Близько дванадцяти тисяч північнокорейських військових і близько п’яти тисяч кубинських добровольців воюють проти України. Китай заробляє на війні в Україні, наприклад, продаючи близько половини запчастин, що використовуються для виробництва безпілотників [обома сторонами]. Хоча виробники дуже стараються обійтися без цих запчастин. Оскільки Китай неминуче відіграє роль у мирному процесі — чи через миротворчу участь, чи через дипломатичний тиск, — певно, він є єдиним прикладом однозначного виграшу (win-win) у цій війні. 

Операційні уроки війни

Повсюдність і ефективність дронів; повернення до масового використання засобів радіоелектронної боротьби; те, як дедалі складніше досягати точності на цифровому полі бою, боротьба за яке посилюється; важливість захисту і величезні витрати, яких він вимагає; потреба в «дешевій масі», аби впоратись із війною, яка може тривати довго й забрати багато ресурсів. Це далеко не всі операційні уроки з трьох років повномасштабної війни в Україні. Загалом це не війна заліза; це навіть не війна, де залізо грає вирішальну роль. Війна завжди була змаганням спроможностей ховатись і шукати. Нинішній прогрес в електронних засобах боротьби робить ховання важливішим за шукання — і на землі, і в небі. Це наслідок розвитку техніки, звісно; але важливою тут є також ефективність використання цієї техніки людьми та штучним інтелектом. Тепер перевагу отримує той, хто досягає і зберігає порівняну перевагу в точності і швидкості циклу ухвалення рішень. 

Теорія миру

Є припущення, що Путін погодиться на постійний мир в обмін на вже захоплені території Східної України і Крим. Однак український політик Григорій Немиря нагадує, що це війна «не за території, а за цінності й за те, хто писатиме правила нового безпекового порядку». Маючи територію понад 17 мільйонів квадратних кілометрів, Росія приблизно вдвічі більша за другу найбільшу країну світу — Канаду. Росія охоплює одинадцять часових зон і має один із найнижчих рівнів густоти населення — 225 місце з 242 країн, поруч із Центральноафриканською республікою й Казахстаном. Російська теорія перемоги — не про здобуття територій, а, як каже колишній український президент Віктор Ющенко, «про розширення російського світу».

Схоже, умов для сталого миру не буде, поки на чолі Росії залишається Путін — людина, яка заповзялась відновлювати Російську імперію, зосередивши свої зусилля на Україні. Хоч про що домовляться на переговорах, Росія майже точно використає це як нагоду, аби перепочити й набратись сил перед наступною спробою. 

Оскільки будь-який мир із Путіним тимчасовий, Україна повинна добитись настільки вигідних для себе умов припинення вогню чи перемир’я, наскільки можливо. І використати період миру, хоч скільки він триватиме, ефективніше, ніж це зробить Росія. 

І тут я бачу три сценарії. 

Дати війні (ще один) шанс. Американський стратег Едвард Лютвак у 1999 році сформулював ідею «дати війні шанс», описуючи обмежені спроможності міжнародної дипломатії і миротворчості в конфліктах, причини яких залишаються нерозв’язаними. Він пише: «Хоча війна і є великим злом, у ній є великий плюс — спроможність розв’язати політичні конфлікти і привести до миру. Це може трапитись, коли всі сторони виснажуються або коли одна з них здобуває впевнену перемогу. В усякому разі, бойові дії мають тривати до досягнення того чи іншого розв’язання конфлікту. Війна приносить мир тільки після проходження кульмінаційної фази насильства».

Битись до повного виснаження або повної перемоги однієї зі сторін — ідея, яку може підтримати частина українців (та й росіян, напевно). Але така позиція вимагатиме нехтування людськими втратами й готовності далі витрачати на війну величезні ресурси. Це також вимагатиме від Заходу посилити підтримку України, щоб компенсувати переваги Росії у силі і зброї. Буквально — дати Києву все, чого він потребує, без обмежень щодо застосування. У нинішній ситуації, коли підтримка США під питанням, а європейські союзники поки що неспроможні повноцінно допомагати не лише словом, а й ділом, цей варіант виглядає нереалістичним.  

Мир і поділ. Тут є два варіанти. 

По-перше, корейська модель, яка передбачає перемир’я на зразок того, яке підписали 1953 року з одного боку Південна Корея, ООН і США, а з іншого Північна Корея і Китай. За таких умов Україна змогла б, не відмовляючись від своїх територій, зосередитись на довготерміновому економічному, технологічному й військовому посиленні. Як Південна Корея, Україна гратиме в довгу гру й чекатиме на зміну обставин — наприклад, на можливість вести переговори з післяпутінською Росією й повернути частину своєї території. Україна потребуватиме захисту, так само, як Південна Корея має ядерний захист США і постійний контингент американських військ. Цей варіант здійсненний за умови, що Путін дозволить цьому статися, а не просто використає перемир’я, щоб перегрупуватись, переозброїтись і знов піти у наступ. А в такому разі ми будемо мати ізраїльський варіант, про який ітиметься нижче. 

По-друге, німецька модель. Вона передбачатиме довготермінове розділення країни з надією на возз’єднання в майбутньому. За цієї моделі, як і за корейської, в Україні має перебувати миротворчий контингент (найкраще — за участі китайських та індійських спостерігачів). У дипломатичній площині Україна отримає великі європейські інвестиції в безпеку і оборону, а також стане членом Євросоюзу (що автоматично передбачає формальні гарантії), але не членом НАТО. Росія повинна прийняти це як умови припинення вогню. На рівні Організації Об’єднаних Націй потрібно буде зафіксувати статус окупованих територій, відповідальність Росії за окупацію, констатувати факт переселення й виселення людей із цих територій, що виключає проведення референдуму про самовизначення й набуття суверенітету. Також потрібно бути готовими чекати десятки років. Велика відмінність між Україною 2025 року і Німеччиною 1945 року — те, що Україна є жертвою агресії, а не агресором. Але в цій моделі важить реальність, а не формальні аргументи. 

Ізраїльський сценарій. Він короткостроковий — скористатись паузою під час припинення вогню для посилення оборони, спроможності завдавати далекосяжних ударів і для перепідготовки війська для неминучого другого етапу вторгнення. Україна може спробувати втягнути російських загарбників у протистояння на своїх умовах і поступово їх знищити. 

Це схоже на ситуацію в Ізраїлі, який має небагато друзів і серйозно ставиться до всіх своїх оборонних потреб. Ризик цього сценарію в тому, що можна поступово опинитись в ізоляції, тоді як Україні важливо брати участь у міжнародних процесах. 

За цієї моделі Америка і ЄС повинні надати Україні формальні гарантії (Росія теж, звісно, але її гарантії нічого не варті). Втілення цього сценарію вимагатиме невтомної дипломатичної праці, як і відновлення української армії, оборонних потужностей і економічної стабільності. Цей варіант дозволить Україні не відмовлятись від своїх територій, окупованих Росією, і покладатиме на Путіна відповідальність за дотримання домовленостей. 

Дикобраз, якого не з’їси

У час війни Україна зазнає внутрішньої мілітарної революції, однак водночас повинна вписатись у європейську колективну систему оборони. Особливо на морі й у повітрі, оскільки (як засвідчили зальоти російських ракет у Румунію на шляху в Україну) кордони в цих сферах мало важать. Також Україна повинна посилювати співпрацю з НАТО, навіть якщо не  стане членом альянсу — так, як Фінляндія і Швеція робили у 1980-х; щонайменше потрібно узгодити національні плани оборони з планами НАТО, щоб вони не суперечили одні одним.

У цьому процесі Україна має шанс стати джерелом спроможності (а не ринком для неї) й розвинути найпотужніший оборонний сектор у Європі, поповнюючи свій бюджет, зміцнюючи обороноздатність Євросоюзу й допомагаючи стримувати потенційного агресора разом. 

Реалістична оборонна стратегія для України за теперішніх обставин — «дикобраз, якого не з’їси». Вона передбачає посилення спроможності бити в глибокий тил і слабкі місця ворога. А для цього, у свою чергу, потрібно посилювати військову підготовку, зокрема в межах міжнародної співпраці, що, у свою чергу, сприяє інтеграції. 

Оскільки стримування залежить і від ресурсів, і від готовності їх використовувати, мир залежатиме від того, чи Захід припинить обмежувати свою підтримку України — як у плані кількості зброї, так і в плані умов її використання, а також постачання розвідувальних даних і навіть надання гарантій захисту у разі застосування ворогом ядерної зброї.

Висновок: думаючи про час і наратив

На перший погляд, час грає на користь Путіна: Росія швидше виробляє зброю, має більше можливостей поповнювати армію, не потребує радитись із союзниками й отримувати їхню згоду, не має внутрішньої опозиції. Зважаючи на це, в його інтересах — щоб конфлікт тривав. 

І навпаки, Зеленський може (і має) рухатись у протилежному напрямку: добиватись миру. І оскільки Україна спроможна досягти асиметричної технологічної переваги у використанні розвідданих і виробництві безпілотників, вона може розширити можливості своєї армії. 

Часова перевага Путіна має свої межі. В дипломатичному плані він ніколи не опиниться у кращих умовах, ніж за президентства Дональда Трампа у США. Час минає, й ця перевага поступово вичерпується. Водночас Євросоюз повільно, але впевнено опановує себе. 

Якщо Україна діятиме винахідливо, вона може ще дужче погіршити становище Путіна. 

Та якщо говорити про ширший наратив — той, що існує за межами Європи, — то справедливість і відвага там не асоціюється з урядами. Суверенітет залишається стратегічною грою, в якій найбільше важить сила. 

І тут ми знову маємо паралель із Ізраїлем. Він починався як слабка держава, створена зі співчуття євреям, постраждалим від Голокосту. «Ми маємо вибір: або ми будемо мертві й нас жалітимуть, — говорила ізраїльська лідерка Ґолда Мейр, — або залишимось живі, але матимемо поганий імідж. І ми воліємо бути живими й виглядати поганими». 

Найгірший кошмар Путіна — як і будь-якого авторитарного лідера — це образ здорової вільної економіки та квітучого суспільства в Україні. Авторитарним режимам подобається в Путіні його прагнення зруйнувати порядок, заснований на правилах, та створити альтернативу демократії з її відданістю принципам прозорості й підзвітності влади.  

Тому український наратив для Глобального Півдня повинен апелювати до емпатії та прагнення агентності. Україна веде війну проти колоніалізму, є силою добра, яка перемагає зло, глобальним провідником демократії, що прагне поставити людей на перше місце в політиці.