Війна не була нашим вибором, але стала нашою дійсністю. Промова Олі Мирович на відкритті LMF 2025
Коли засновники цього форуму працювали над його ідеєю та концепцією, вони міркували про LMF як про місце, де збиратимуться журналісти, мислителі і громадянські лідери з різних континентів. Вони хотіли, аби тут, у Львові, місті відкритому до світу, Україна і світ відкривали одне одного через розмову. Натомість, вже одинадцять років світ відкриває Україну через війну.
Війна не була нашим вибором, але стала нашою дійсністю. Тоді, наприкінці зими 2014-го, слово «війна» навряд звучало в новинах у Нью-Йорку, Брюсселі й навіть у Києві; його не вживали в урядових повідомленнях, ані у звітах міжнародних організацій. Його здебільшого уникали на кухнях за родинним столом. Вісім років поспіль реальність наполегливо стукала у двері свідомості багатьох із нас, аж поки вдосвіта 24 лютого 2022 року не вибила їх ударною хвилею від російської балістичної ракети.
Кілька років тому мені вперше довелося переглянути фільм «Останні дні» Стівена Спілберга. Це історія п’яти євреїв серед майже півмільйона тих, котрі мешкали на території Угорщини та Закарпаття, і потрапили в жорна Голокосту навесні 1944-го, всього за рік до завершення Другої Світової війни. Пригадую, що серед усіх драматичних спогадів того часу, якими ділилися герої фільму, був один, який переслідував мене найдовше. «Біженці прибували в Угорщину, тікаючи з Польщі… Вони розповідали історії про вбивства немовлят… масові розстріли і поховання.. Часто ми не вірили їм… У нас було наївне відчуття, що ми, угорці, не робимо такого… що Гітлер – у Німеччині, а тому те, що там відбувалося, не стосувалося нас».
Досвід війни, яку ми зараз переживаємо, зруйнував наш світ, а з ним – і наші обмеження. Раптом ми з’ясували, що у великому світі – від Тайваню до Франції і від Грузії до Південної Африки – є ті, з ким ми говоримо однією мовою. Хтось із цих людей просто зараз відстоює своє право будувати навколо себе простір свободи. Хтось робить із помилок минулого власні висновки, а хтось, живучи в тіні екзистенційної загрози, мусить вивчати чужі. Усвідомлена вразливість відкрила шлях до глобальної солідарності. Вона ж увиразнила істину, яку сон колективного розуму демократичних суспільств за десятки років хиткого миру встиг витіснити на узбіччя пам’яті. Свобода – не стільки право кожного, скільки спільний проєкт та індивідуальна відповідальність.
Як тоді пояснити те, що нам після всіх потрясінь минулого і досвідів сьогодення досі доводиться не лише боротися проти наступу на простір демократії, але й чинити опір байдужості, невігластву, ворожості до фактів? Соціальні мережі, теле- та радіоефіри, шпальти друкованих видань рясніють знайомими нам словами, але нерідко спроби зрозуміти контекст, що ховається за ними, провалюються в вакуум сенсів.
Увага людей по всьому світу в ці дні прикута до мирних переговорів. Політичні лідери найбільших держав намагаються зупинити українську війну. Та незалежно від зусиль ці намагання неминуче зазнають поразки. Так само, як її зазнають будь-які спроби боротися з вітряками нашої уяви. Покласти край можна тільки чомусь, що має свій початок. Історія не знає української війни. Вона ставить перед світом виклик зупинити російське вторгнення в Україну. Щоб це стало можливим, рішення доведеться шукати в іншій площині.
Називати речі своїми іменами – місія, яку розділяємо ми всі незалежно від ролі: журналісти, громадські лідери, дієвці культури, службовці й політики. Як знати, чи ми рухаємося шляхом до її втілення? Ми напевне зрозуміємо це, коли солідарність у боротьбі за демократію і права людини вийде з тісних приміщень для приватних зустрічей і з віртуального простору соціальних мереж на вулиці та виборчі дільниці. Коли мирні плани будуть спиратися на факти і встановлювати справедливість, а не передавати криваву естафету наступним поколінням. Коли ідентичність не зазнаватиме фізичних чи політичних атак, а право кожної людини на життя не потребуватиме, аби за нього хтось загинув.
Сьогодні я хочу подякувати кожному, хто в окопах та в інституціях бореться за те, аби наблизити цей момент. Завдяки вам ми зберігаємо надію на справедливість. Я також прошу згадати тих, кому вже не доведеться його досвідчити.
Насамкінець я дозволю собі звернутися до Нового Заповіту, чия Книга від Йоанна починається зі постулату «На початку було слово». Вона засвідчує нерозривну єдність буття і слова та утверджує нас у необхідності бачити в слові творця, від якого залежить наше завтра.
Майбутнє не потребує, аби ми у нього вірили. Воно народжується з можливого і з нашого власного рішення залишатися його свідками чи ставати співучасниками.