«Де є воля, там є шлях» — Катерина Зарембо, кейноут спікерка LMF 2025.

«Якщо буде обстріл, вистрибуємо і біжимо до посадки, там можна сховатися», — говорить командир екіпажу. Я мовчки киваю. Третя година ночі. Ще буквально пів години тому сильно хотілося спати, зараз голова ясна від адреналіну. Ми вирушаємо на евакуацію поранених. Росіяни вистежують евакуаційні автівки. Міжнародне гуманітарне право, зокрема Женевська конвенція, забороняє атаки на медиків, але росіяни давно начхали на міжнародні конвенції. Машини евакуації і стабілізаційні пункти — їхня пріоритетна ціль: так вони не тільки добивають поранених, а й прирікають на смерть наступних, бо їм нікому буде надавати допомогу. В броньовану автівку, що передає нам поранених, вже декілька разів намагались поцілити.

Попри те, що ми рухаємося в бік ворога, страх не має сенсу. Він забирає сили, розсіює увагу. Ти або боїшся, або робиш.

Гасло цьогорічного Медіафоруму — «Називати речі своїми іменами». Я сприймаю його як запрошення до відвертої розмови, без страхів та самоцензури.

Перше, що я хочу спитати у вас, — чи вірите ви у демократію як цінність? Якщо так, як ви її практикуєте? Я думаю, що на дванадцятий рік війни Росії проти України вже нікому не треба пояснювати, що це війна не тільки за незалежність і свободу України, а за весь вільний світ. Це війна демократії проти диктатури. А значить, це і ваша війна.

Ця війна триває, навіть якщо вам її не видно. Тривають обстріли умовно тилових міст, а жертви, які з’являються внаслідок обстрілів прифронтових територій, навіть не потрапляють до новин. Будь-яка мирна угода, якщо така буде, буде тимчасовою, бо Росія у ній не зацікавлена. Війна триватиме доти, доки Росія існує у тому вигляді, у якому ми її знаємо, бо війна — це суть її існування. Це країна, що завжди веде війну у різних точках світу: Чечня, Грузія, Молдова, Сирія… Це країна, що скоювала воєнні злочини у Малі, Лівії. Це країна, що повірила у свою безкарність.

Нещодавно в Україну повернули тіло української журналістки Вікторії Рощиної, яка потрапила в російський полон у жовтні 2023 року. Її катували електричним струмом, зламали ребра, годували гнилою їжею. Влітку 2024 року Вікторія важила 30 кілограмів і не могла стояти через виснаження і хвороби, а восени того ж року загинула у полоні, не доживши до запланованого обміну. Коли тіло Вікторії доставили в Україну, патологоанатоми побачили, що з нього вилучені головний мозок, очні яблука та частина трахеї. Лікарі припускають, що це було здійснено, щоб приховати причину смерті — удушення.

Якщо вам важко це слухати — уявіть собі, як важко це проживати. Сьогодні до шістнадцяти тисяч українців перебувають у російському полоні.

Просто зараз, у цю мить, вони переживають тортури. Ті, про які я щойно згадувала, або ще страшніші. І це — не все. Я ще не говорила про життя в окупації — щоденне, виснажливе випробування.Про викрадення і примусове «перевиховання» українських дітей. Про страти наших військовополонених просто на полі бою.

Це — лише частина нелюдських злочинів, які чинить Росія. І вона продовжує це робити. Просто зараз.

«А що можу зробити я?» — спитаєте ви. Я маю для вас декілька порад.

Перше. Не обмежуйте свою уяву. Єдине, що справді стримує наші можливості, — це межі нашої уяви.

Історія України — це суцільна історія того, як у нас не вірили, а нам вдавалося. І йдеться не тільки про мантру «Україна впаде за три дні», яку повторювали західні ЗМІ у тижні перед повномасштабним вторгненням. Надання Україні систем ППО «Патріот», ракет ATACMS і винищувачів F-16, зупинка «Північного потоку», замороження російських активів, статус кандидата в члени Європейського Союзу — усе це ще кілька років тому здавалося вам неможливим. А сорок років тому навіть сама ідея незалежної України багатьом здавалась утопією — за кордоном у неї вірила хіба жменька мрійників. Я пропоную вам повірити в те, що деокупація України, деімперіалізація та роззброєння Росії, притягнення росіян до відповідальності за воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид — можливі. А де є воля, там є шлях. Я також можу запевнити вас, що Україна продовжить боротись і захищати себе, навіть якщо США взагалі припинять підтримку. А якщо ми це робитимемо з партнерами, навіть на рівні Коаліції рішучих, то будемо нездоланними.

Друге. Якщо ви думаєте, що робите недостатньо, — робіть більше. Я необов’язково маю на увазі піти на фронт, хоча й це може стати шляхом для багатьох з вас — навіть якщо ви не громадяни України. На війні я зустрічала чимало іноземців, відданих нашій справі, які воюють у лавах української армії.

Я говорю передовсім про ваше сумління. Воно не бреше. Насправді ви можете робити достатньо — настільки, наскільки дозволяють ваші можливості й життєві обставини. Сумління підкаже, коли настане момент, у який ви зможете чесно сказати собі: «Я роблю максимум із того, що можу». 

Процитую тут журналістку Катерину Коберник: «Повномасштабна війна показала, що всі ці баланси, “ти на першому місці”, “обирай себе” — булшіт. Ні, цей вибір лишився. Мільйони подбали про себе і близьких в першу чергу. А про їхні добробут, майбутнє, життя, майно і здоровʼя подбали інші, які щодня одягають маски з киснем не на себе. Завдяки їхнім жертвам фізична війна там, де вона є, а тисячі чи десятки тисяч досі живуть удома чи встигли виїхати. Їхні будинки тут чогось варті і навіть продаються. Їхні старі батьки досі не в окупації». Іншими словами, зокрема словами моєї дорогої подруги, письменниці Саші Довжик, «Обираючи себе, світ не врятуєш».

Якщо ви живете за кордоном, ви можете також дуже багато. Йдеться не тільки про підтримку України у відомі способи — волонтерство, донати та участь у демонстраціях, а й, що надзвичайно важливо, вплив на політику у ваших країнах. Голосуйте за тих політиків, які підтримують демократію та силу права, а не право сильних. Говоріть із вашими родичами й сусідами. Поясніть їм, чому війна Росії проти України стосується і їх особисто.

Третє. Якщо ви чогось не вмієте — навчіться. Як мінімум, базова бойова підготовка — це найменше, що мають зробити громадяни України та інших європейських демократій. Мільйони українців раніше не вміли плести маскувальні сітки, паяти дрони, не зналися на типах РЕБ чи раціях. Більшість української армії — не професійні військові, вони вчилися з нуля. Якби кілька років тому мені сказали, що я зможу робити уколи, працювати з кров’ю, що мене не лякатиме ампутована кінцівка, я б ніколи не повірила. Мені інколи кажуть: «Я б так не зміг/не змогла». Змогли б, якби повірили, що це необхідно. Єдине, до чого я не можу звикнути і не хочу звикати, — це людське страждання. В наших силах припинити їх, в Україні і деінде.

Четверте. Як письменниця, я не можу не згадати про літературу, і моя порада проста і складна одночасно. Читайте книжки. Читайте довгі тексти. В епоху надміру інформації, ботів і штучного інтелекту маніпуляція масами стає ще легшою через короткі повідомлення, які збурюють емоції і відволікають від аналізу. Тренуйте концентрацію. Людина, яка звикла тримати в увазі нитку сюжету, легше розпізнає брехню, маніпуляції і нестикування, якими оперують нечесні люди.

Для нас, українців, читання під час війни стало також виявом опору: українські діти в окупації таємно вчаться за українськими підручниками. Нещодавно багатьох приголомшила чергова історія української дитини, назвемо її Софією, — підлітки, яка десять років прожила в окупації та втекла з окупованого Донецька, щойно досягла повноліття і отримала право подорожувати без супроводу дорослих. Окрім місцевої школи, вона таємно дистанційно навчалася в українській школі у Слов’янську. Чи можете ви уявити собі, яку силу духу має мати дитина, щоб роками підпільно чинити опір в атмосфері страху, пропаганди і несвободи, не маючи змоги розказати про це навіть найближчим? Британські журналісти нещодавно також видали матеріал про найнебезпечніший у світі книжковий клуб — зустрічі підлітків у Маріуполі, які потай від окупантів читають українську літературу.

Росіяни розуміють силу українського слова, тому системно й цілеспрямовано знищують українські бібліотеки. За даними минулого року, росіяни знищили або пошкодили майже тисячу українських бібліотек з понад 200 мільйонами книжок. А це означає, що голос української літератури має звучати ще голосніше. Було б чудово, якби кожен із вас поїхав звідси, зі Львова, з українською книжкою або придбав її у перекладі своєю мовою. Розкажіть вашим друзям і знайомим про українських авторів або авторів інших народів, яким Росія не давала голосу, коли вони спитають у вас, що почитати.

П’яте. Будьте людяними та зберігайте емпатію, до себе й до інших. Особисто мені ця порада здається найважчою, адже спокуса відгородитися від решти світу у власній бульбашці дуже велика. Утім, лише сильні духом можуть відрізнити ворогів від опонентів. А ще будьте небайдужими. Зло можливе не тому, що його коять злочинці, а через бездіяльність і мовчання його свідків. Добро — це не емоція. Це дія.

Гасло госпітальєрів — «Заради кожного життя». Для мене це не порожні слова. Неважливо, йдеться про цивільного чи військового, молодого чи старшого, сильного чи слабшого — кожне життя цінне. І саме про це ми часто забуваємо, коли у контексті миру говоримо про території, копалини, костюм Зеленського — що завгодно, але не про людське життя, безпеку та гідність, чи то на вільній території України, чи то в окупації, чи то в полоні. А саме це має бути в центрі будь-яких перемовин.

На завершення я хочу розказати вам історію, якою поділилася зі мною моя колега, госпітальєрка із позивним Руді. Коли навесні 2022 року росіяни вдарили по одному з житлових будинків, усі його мешканці вибігли надвір. Усі, крім дев’ятирічного хлопчика. Згадавши, що у сусідській квартирі залишився замкнений пес, він повернувся, схопив з-під килимка ключі, забрав собаку і вже з ним повернувся до укриття. Моя подруга, дитяча письменниця Ірина Озимок, каже: «Ніхто не замалий, щоб змінювати світ на краще», і я безкінечно з нею погоджуюсь. У цієї фрази може бути багато варіацій. Наприклад: «Ніхто не живе задалеко або не є занадто зайнятим, щоб бути небайдужим».

Я хочу завершити словами Олександри Матвійчук, української правозахисниці та нобелівської лауреатки: «Щоб підтримувати Україну, необов’язково бути українцем. Достатньо бути просто людиною».

Авторка висловлює вдячність Альоні Гетьманчук, Сергію Солодкому, Олександрі Матвійчук, Саші Довжик, Тетяні «Руді» Романюк та бійцю на позивний Ґрінч за розмови, коментарі та ідеї у процесі підготовки цієї промови.