Контент під час війни: як мимоволі не допомогти ворогу. Конспект закритого тренінгу Отара Довженка

Як під час війни писати тексти, які б не нашкодили ані героєві, ані обороні держави? До того ж задовольнили потреби читача та його цікавість.

Про це розповів експерт організації «Детектор медіа» Отар Довженко під час закритого тренінгу для регіональних журналістів та журналісток у Lviv Media Hub. Подію організував Львівський медіафорум за підтримки n-ost.

«Я не прибічник риторики, що журналісти — це солдати інформаційного фронту, які на рівні з тими, хто воює зі зброєю в руках, мають воювати. Ті, хто хочуть та можуть воювати, беруть зброю і йдуть в армію. Ті, хто не воюють, мають виконувати свою роботу. У деяких випадках наша робота може допомогти. Але якщо ставити собі завдання, щоб кожна буквочка, яку ви написали в тексті, чи кожен кадрик у вашому відео допомагав фронту, то, певно, треба працювати на військові медіа».

Як можна зашкодити необережною публікацією

Розголошуючи плани військових, можна нашкодити постраждалим від війни (переселенцям, людям, які залишились на окупованій території, полоненим та іншим). Потрібно обачно готувати матеріал, щоб не допомогти ворогу. Бо той тільки й чекає на наші нерозважливі дії та тексти.

Ворог хоче:

  • Посіяти паніку. Очевидно, що це йому не вдалося — зараз ми не панікуємо, не ширимо хаосу. У теперішньому структурованому інформаційному просторі здійняти паніку досить важко.
  • Зібрати інформацію. Розвідники 90% інформації беруть із відкритих джерел. Цілком можливо, що якщо ми не розповімо чогось, то ворог цього не дізнається.
  • Дезінформувати та відтягнути наші ресурси.
  • Залякати й послабити бойовий дух.
  • Розпалити внутрішні конфлікти, підірвати єдність.
  • Скерувати активність у безглуздість.
  • Навіяти потрібну йому думку.

Якщо ви дізналися про щось, пов’язане з війною, із власних джерел, але армія про це офіційно не повідомляє, отже, так треба.

Ворог чатує на корисну для нього інформацію, яка послабить нашу оборону. Його цікавить:

  • Прив’язка об’єктів до місцевості, геолокація.
  • Розташування і пересування військової техніки.
  • Результативність і влучність ракетних ударів та артобстрілів.
  • Втрати серед українських військових та цивільних.
  • Розташування армійських підрозділів.
  • Тип і кількість озброєння.
  • Плани щодо воєнних операцій.
  • Плани щодо інформаційних спецоперацій.

«Є документ, у якому чітко розписано, чого не можна розповідати й показувати. Це Наказ Головнокомандувача Збройних Сил України від 03.03.2022 № 73 “Про організацію взаємодії між Збройними Силами України, іншими складовими сил оборони та представниками засобів масової інформації на час дії правового режиму воєнного стану”».

Що журналістам не треба робити під час війни

Не підказувати ворогам розташування важливих об’єктів. Насправді геолокація — це не така і проста штука. По фото можна визначити, де воно зроблене, але цього часто не досить. Супутникові знімки не дають росіянам розуміння рельєфу, без якого їм важко правильно прицілитись і влучити.

Не показувати військової техніки. Хтось робить це, щоб допомогти ворогу, а хтось — здуру. Тому про фото потрібно завжди питати військових. Можливо, ви не маєте мети показати, куди їде наш танк і який його маршрут. Але, побачивши цей танк, росіяни розуміють, що ми його маємо.

Можемо плекати ілюзію, що росіяни й так усе бачать, володіючи супутниками і  безпілотниками. Однак росіяни не скоординовані між собою. Вони мають потужні кіберштуки, які збирають інформацію, розганяють потрібні меседжі тощо, але обмін даними в них організований погано. Тому не потрібно допомагати їм налагоджувати комунікацію.

Журналістам важливо враховувати бажання військових чогось не показувати та не розказувати. Однак треба зважати й на право людей знати, де сталася біда. Не на часі допомагати ворогу, але на часі говорити про проблеми, які є в наших містах. Серед інших — корупція, піар місцевої влади, якого стає все більше, проблеми, пов’язані з дерусифікацією, що відбувається хаотично, неналежне забезпечення місцевої тероборони, військкомати, які незрозуміло як працюють. Про все це говорити можна.  

Про військову цензуру в Україні

В Україні немає військової цензури. І переважно не через те, що ми дуже демократичні, а тому, що немає можливості її запровадити. Найголовніша річ, яка визначає цензуру, — те, що можна чи не можна писати та говорити в медіа перед публікацією матеріалу. Якби в нас запровадили військову цензуру, для кожного медіа потрібен був би цензор, який перед публікацією затверджував би текст чи відеоматеріал. Тільки в Тернопільській області є від 100 до 200 регіональних онлайн-видань, а уявіть, скільки загалом медіа в Україні. І для злагодженої роботи між медіа та військовими мала би бути чітка комунікація:що можна публікувати, а що категорично заборонено. І багато інших нюансів.

В Україні таке регулювання не є чітко проговореним і прописаним. І зазвичай його посилюють, коли вже щось трапилось. Відповідно, боротьба з тими діями журналістів, які можуть зашкодити обороні, відбувається хаотично, часто це у формі заяв представників влади у соцмережах. Коли, наприклад, заступниця міністра оборони пише: «Скільки разів вам казали, не писати про таке? Ось бачите, так сталось, хтось тут щось написав, і тепер в нас така біда». Хто прочитав цей пост, хто його зрозумів, хто як його інтерпретує?

Якось я звернувся до пресофіцера із проханням пояснити необхідність світломаскування. Він сказав: «Ні, я не буду вам цього пояснювати». Тому над комунікацією ще потрібно довго працювати. Воювати з самими собою, обмежувати власні дії, які можуть зашкодити обороні, нам доведеться самотужки. З цим треба змиритися.

Як не нашкодити героєві

Не узагальнювати людей. Наприклад, не писати, що всі люди, які залишаються у прифронтових містах, насправді чекають приходу «русского мира».

Не подавати припущень із ймовірними поясненнями дій людей як факти. Не шукайте причин, через які люди виїжджають чи не виїжджають із тимчасово окупованих територій. Бо всі історії індивідуальні, їх не можна узагальнювати. За таким же принципом не можна покладатись на статистику. Під час бойових дій навіть соціологи радять не брати близько до серця результати їхніх опитувань. А припущення шкідливі й поготів. Коли ми бачимо чудову соціологію, що 93% людей вірять у перемогу України й люблять Україну, то маємо тверезо ставитись до неї. Треба розуміти, що багато людей відповідають на це запитання саме так, як вважають безпечним, відповідальним та прийнятним у цій ситуації. Опитування на прифронтових чи окупованих територіях — взагалі безумство. Цього не можна робити в жодному разі, і результати цих опитувань нічого не означають.

Як медіа повідомляти про смерть військового:

  • Не варто поспішати бути першими.
  • Не подавати інформації, не перевіривши, навіть якщо про загибель людини написали рідні і знайомі.
  • Кажуть чекати — чекайте.
  • Не повідомляти точної інформації про місце, де це сталося (взагалі менше подробиць, корисних для ворога).
  • Без натуралістичних фото, навіть якщо вони є.
  • Дізнатися та розказати хоч щось про загиблого як людину.

Щодо загибелі цивільних: в жодному разі не можна пов’язувати смерті людини від російського обстрілу з недбальством. Найбільшим паскудством вважаю фразу «Пішов би у сховище — вижив би». Ця фраза нікому нічим не допоможе: ані родичам загиблого, ані йому самому, ані іншим. Також уникайте жахливих описів загибелі цивільного. Шануйте приватність і почуття родини та друзів загиблого — не просіть про інтерв’ю відразу ж після трагедії.

Як працювати з інформацією про українських полонених:

  • Не повідомляти, що людина в полоні, до офіційного підтвердження — навіть якщо бачимо відеодокази.
  • У жодному разі не вказувати, у якій саме частині служив і де потрапив у полон.
  • Запитати в рідних і близьких, чи потрібен розголос, чи краще помовчати.
  • Ніколи не поширювати й не переказувати відео, які полонений записав під тиском росіян.
  • Подумати, перш ніж апелювати до української влади щодо звільнення українських полонених.
  • Не повідомляти, що людина у списках на обмін або що її обміняли, доки вона сама не підтвердить, що вже вдома.
  • Не поспішайте з пропозиціями про інтерв’ю — людині після полону потрібен час на реабілітацію.

Якщо ви маєте ексклюзивну інформацію про наших полонених, поділіться нею із численними центрами, які займаються їхнім звільненням, але не оприлюднюйте. Росіяни не знають всієї інформації про українських військовополонених: не все написано в соціальних мережах або гуглиться. Не потрібно їм допомагати.

Як показувати російських полонених:

  • Зберігати анонімність, окрім випадків, коли полонені самі погодились на участь у відкритій пресконференції.
  • Не зображати в ситуаціях, які принижують гідність.
  • Не демонструвати сцен насильства над полоненим або ситуації, де його до чогось примушують.
  • Журналісти не можуть допитувати; інтерв’ю — лише зі згоди самого полоненого й українських військових.
  • Не розголошувати персональних даних.
  • Ретушувати обличчя (хтось із юристів радить це робити, хтось — ні).
  • Зазначати джерела матеріалів із полоненими, які ви публікуєте; вони можуть бути тільки офіційними.

Є тільки один стовідсотково прийнятний формат матеріалів про російських полонених. Коли полонений із власної волі комунікує на початку відео, яке відомо хто зняв, наприклад, пресцентр військової установи. Він у відео розпочинає: «Я погоджуюсь на зйомку, роблю це при тверезому розумі». При цьому він не у приниженому стані, йому не стріляють по ногах, не замотують обличчя скотчем тощо.

Будь-який інший формат, де принижена гідність людини, може бути використаний проти нас як доказ порушення Женевської конвенції. І це може бути застосоване проти нас не лише в сенсі пропаганди, а й як доказ у суді, де вже не Росію, а Україну звинувачуватимуть у воєнних злочинах. Краще не давати росіянам матеріалів для таких позовів.   

Матеріал опубліковано у межах проєкту Fight for Facts, який реалізує ГО Львівський медіафорум у співпраці з німецькою організацією n-ost.

Авторка: Ольга Гах

до новин