Історія редакції «Вільне радіо»
У перший день повномасштабного вторгнення Львівський медіафорум розпочав Програму невідкладної підтримки медіа. За майже вісім місяців реалізації проєкту (на момент публікації матеріалу) організація підтримала понад 180 запитів з усієї країни.
Ми запустили серію інтерв’ю, щоб розповісти про медіа, яким допомогли з 24 лютого. Серед них — «Вільне радіо», головною редакторкою якого є Анастасія Шибіко.
Як редакція готувалося до повномасштабного вторгнення
Коли медіа утворювалося у 2017 році і ми прописували документи, статути, придумували місію, то розуміли, у якому регіоні будемо працювати. Одразу вирішили юридично реєструватися у Києві, адже у Бахмуті могла повторитися історія з окупацією. У нас ніколи не було ілюзій, що лінія фронту завжди буде такою, якою ми її на той момент бачили.
Щоразу заповнюючи грантові заявки ми проговорювали ці ризики. І ще у році 2018-2019 для себе визначили, що у першу чергу рятуємо команду. Тому що все знищується, відновлюється, купується, а команда — це найцінніше, що у нас є.
До 24 лютого більшість членів команди були людьми, які здобували досвід у журналістиці з нуля. Окрім того, наша редакції працювала у достатньо ворожому середовищі. Нам казали: «Куди ви лізете? Прийшли сюди і показуєте всім, як треба працювати?» Звісно, з місцевими не хотілося сваритися, тож все, що нам залишалося, — це показувати ідеальну роботу і не помилятися. Ми обговорювали кілька разів протягом року ось це «Що якщо?», але намагалися не нагнітати. У нас працювали ті, хто на той момент одного разу вже тікав від війни, тому ми намагалися не зациклюватися, але все одно планувати, щоб вторгнення не застало нас неочікувано і щоб ми в разі чого знали, куди рухатися.
22 лютого наші друзі з фронту попередили: якщо ми хочемо вивозити команду, то у нас є день-два. Ми розуміли, що будемо першими, кого здадуть місцеві, тому сіли та знову все обговорили: хто виїжджає, хто залишається, у кого які червоні лінії, які є ризики, потреби, порадили, що варто мати з собою, виплатили швидше зарплату.
Насправді, загострення відчувалося вже 17 лютого, коли почалися прильоти на підконтрольну українському урядові територію. Ми тоді розуміли, що для нас найгірший сценарій виглядав як активізація бойових дій і просування лінії фронту у Донецькій та Луганській областях, а також, можливо, удари по Києві, Сумщині, Харківщині. У зв‘язку із цим ми завчасно знайшли у Закарпатській чи Івано-Франківській (зараз не пригадаю) областях житло, винайняли його, оплатили і домовилися з командою, що це буде наша точка збору. Ми дали всім потрібні контакти і сказали сідати чи за кермо, чи орендувати машину — та їхати туди.
Одна із наших колег має дитину, тому я їй вдячна, що вона за кілька днів до 24 лютого, коли все активізувалося і ми працювали у режимі марафону, попросила виїхати швидше.
Про труднощі, з якими зіштовхнулося медіа від 24 лютого
Ми з чоловіком 22 лютого виїхали з Києва на схід двома машинами, які перед тим забрали з ремонту, переночували у волонтерському центрі у полях і 23 лютого прибули до Бахмуту. Ще до обіду ми працювали, але вже відчувалося таке напруження, що вирішили пересидіти вдома.
У редакції на той момент працювало 16 людей, які перебували у Бахмуті. Ми порадили їм готуватися і виїжджати, а самі взялися рятувати обладнання: якусь частину закинули у машину, іншу — відправили Новою поштою (правда, воно поїхало у Харків, де перебувало два місяці, і ми отримали його побитим та поламаним здебільшого).
Коли їхали до Києва, то вже бачили колони техніки, блокпости, але думали, що у нас є ще один день. Коли ми прибули 23 лютого близько 22 години, Київ був порожнім. Ми зняли трохи готівки і лягли спати з думками про те, що завтра підготуємося. Але я прокинулася від повідомлень про початок вторгнення.
Отож, ми зібрали речі і вирішили забрати чоловікового брата із дружиною, щоб їхати колоною, але у результаті на два тижні потрапили у Гостомель в окупацію. Після того ще два тижні виходили звідти лісами-селами, і так вийшло, що та частина техніка, яку ми взяли з собою, була розкрадена росіянами.
Електрика в окупації зникла ще у перший день, але на третьому поверсі будинку тягнув мобільний інтернет, і ми на годину щодня запускали генератор, щоб підзарядитися, тому труднощів з координацією редакції не виникало. Донор дозволив перекинути гроші, які у нас залишалися, мені на карту, після чого я одразу поповнила всім мобільні, оплатила житло, кому це було потрібно, покрила базові потреби команди. Перші два-три місяці були важкі, час від часу хтось зникав зі зв’язку, бо не було, наприклад, електрики. Один з членів редакції до кінця травня залишався у Бахмуті. Ми його змусили виїхати хоча б до Харкова, попри те, що він робив там хороші матеріали.
У перші години 24 лютого ми подбали про людей, а потім повернулися до створення контенту на сайті: почали перевіряти ефір, вирішувати, кого ставимо. Десь за місяців 5-6 у нас все устаканилось.
Маємо кадрові зміни. У нас, звісно, непогані зарплати, але це важко — жити на сході чи постійно висвітлювати те, як знищують твоє місто. Дуже щемить, коли все, над чим ми працювали, що ми будували останні роки, знищується.
До 24 лютого наше медіа продавало рекламу, реалізовувало проєкти, і ми навіть почали непогано заробляти на цьому. Після 24 лютого поставили за мету це все зберегти, особливо команду, щоб ми ще хоча би рік могли працювати, поки люди матимуть час осісти на нових місцях. Якщо не вийде зберегти проєкт, то щоб це не сталося між повного хаосу, коли ніхто не розуміє, де ми і що відбувається.
Про два тижні в окупації на Київщині
Мій чоловік служив у ЗСУ, він, як і я, займається стрільбою. За пів року до 24 лютого ми пропрацьовували, що будемо робити у випадку повномасштабного вторгнення. Доходило аж до абсурдних варіантів, коли ми їхали б у тил росіян у Чорнобильську зону, оскільки багато років там стріляли і добре знаємо територію.
Єдине, на що ми не розраховували, — це потрапити в окупацію. Як це відбулося: 24 лютого ми підготували собі машину, але коли потрапили на дорогу, якою люди намагалися виїхати з Києва, зрозуміли, що у цих корках ми і помремо. Оскільки мій чоловік добре знає Київську область, вирішили все це об’їжджати. Коли під’їхали до села Луб’янка, де ми мали забрати родичів, у нас зірвалося щеплення. У той час над нами вже літали російські гелікоптери, але нам вдалося купити потрібну рідину, повернутися та поремонтувати машину. Ще до обіду чеченці поставили всюди блокпости. Тому ми почали шукати варіанти виїзду і зрозуміли, що у нас з трьох сторін річки, а з однієї — ліс, де вже стояла російська техніка. Один міст підірвали, два інші — контролювали росіяни. Ми знали, що все заблоковано, тому все, що залишалося — спокійно випити кави і дивитися, як все горить.
Перебуваючи в окупації, деякий час наводили нашу артилерію. Взагалі до того, як все почалося, ми планували поїхати на захід України, залишити моїм батькам собаку, скинути всі речі, а потім приїхати у деякі військові госпіталі, з якими у нас була домовленість про допомогу. Наш досвід поводження зі зброєю чи водіння машини (у мене — з 2014, а у нього — з 2015 року) неодмінно згодився би. Але натомість ми сиділи у триповерховому будинку і нічого не могли зробити.
Я намагалася з усіма членами редакції тримати контакт. В принципі, у нас була налагоджена робота і до того, редактори прекрасно справлялися, але ті питання, які виникали — житло, техніка тощо — я зі своїм колом спілкування могла набагато швидше закрити, аніж вони.
Хотілося би зберегти наше медіа, бо воно має запит, має аудиторію: люди дзвонять, розказують, що відбувається. Нас читають не тільки у Бахмуті, нас слухає світ, тому ми потрібні. Поки працюємо, а що робити далі — вирішимо пізніше.
Про допомогу від Львівського медіафоруму
У перші дні з часу повномасштабного вторгнення у мене у соцмережах відбувався повний хаос, коли між повідомленнями знайомих приходило десятки листів спаму. У нашої редакції був запит на обладнання. Ми втратили десь 80% того, що у нас було, то ж це було необхідно для продовження роботи. Львівський медіафорум допоміг нам із закупівлею смартфонів (хоча подумати тільки: здається, що зараз люди зі смартфонами народжуються).
Важливим було те, що нам допомагали не грошима, а саме закривали запити. Адже коли у середині березня ми вибралися із окупації, то у Києві неможливо було нічого знайти. Тому те, що у нас забрали потребу бігати, думати, шукати, доставляти — це дуже класно спрацювало.
Ігор Балинський звернувся до нас саме у момент, коли нам дуже потрібні були гроші, адже ми почали їздити у східні області і працювати там. Насправді, все добре до моменту, поки ти не заїжджаєш у межі Донецької та Луганської областей, бо там є лише одна заправка на 200 кілометрів і ти можеш в один день купити паливо за 70 гривень за літр і без чеків, а завтра воно вже 90, а потім — 105, а потім знову 70.
Спершу по приїзду на схід орендували житло, де мешкали вже до того. Але за тиждень ці дві квартири знесли і ми почали шукати інші. Ціни високі, оскільки вибору немає, а люди розуміють, що тобі потрібно десь переночувати. Часом ми жили у домі знайомого, який виїхав зі Слов’янська, але логістика на сході — це дуже складна штука.
Окрім того, коли у нас почалося чергове загострення, нам допомогли з пошуком житла для команди — і це теж було дуже цінно. Не потрібно було їздити, перевіряти документи власників, адже давали перевірені контакти і за адекватними цінами.
Програму невідкладної підтримки медіа ГО «Львівський медіафорум» реалізовує у співпраці з Міжнародним фондом «Відродження», Міністерством закордонних справ і у справах Співдружності націй Великої Британії (FCDO), Національним фондом з підтримки демократії (NED), Празьким громадянським центром, Агентством США з міжнародного розвитку (USAID), International Media Support (IMS), Deutsche Welle Akademie та n-ost.
