«Правда посередині – це брехня», — Мирослава Барчук на відкритті Львівського медіафоруму

“Я реаліст. Розумію, що у нас в країні, де медії не є бізнесом, де медії переважно є частиною політичної корупції, дуже тяжко вибирати між добром і злом, між правдою і неправдою. Тоді рятівним колом стає принцип «правда десь посередині». Ця лукава мудрість – один із найефективніших інструментів в інформаційній війні нашого часу. Це лише прикриття. Бо правда там, де правда”.

Чому українці вразливі до пропаґанди? Як обивательська байдужість впливає на демократію і свободу слова? Чому популізм породжує розпач? Тези з виступу української журналістки і телеведучої, лауреатки Премії імені Георгія Ґонґадзе 2021 року Мирослави Барчук “Архітектори сенсів: про перемоги і поразки українських медій” на відкритті Lviv Media Forum 26 серпня.

Я розумію, що за попередні дні святкування усі стомились від підсумків і уроків 30-річчя Незалежності, тому почну з дитячої історії.

Це дуже буквальна історія про ціну і свободу слова. У 1982 році моя мама поїхала в складі культурної делегації у Чехословаччину і купила у Празі кришталеву люстру «каскад», дуже модну у той час люстру з нанизаних на ланцюгах кришталиків. Наступного ж дня після повернення, ми покликали електрика, дядю Юру, сусіда з 4-го поверху, щоб він замінив стару люстру на новий Каскад. Дядя Юра, веселий, бадьорий, прийшов з драбинкою, почав від’єднувати кріплення старої люстри, раптом змінився в обличчі, і жестом покликав маму вийти на вулицю. Там він сказав, що прямо під стелею у кріпленні вмонтований «жучок», звукозаписувальний пристрій. Дядя Юра сказав, що за 10 років роботи він таке бачить втретє і щоразу він радить це не чіпати. Так і вирішили. Кріплення не чіпали. На старе кріплення повісити нову люстру і зробили вигляд, що нічого не трапилось.

Ми прожили в тій квартирі на Київські Солом’янці ще 8 років, до 1990. І весь цей час ми знали, що все, що відбувається, говориться, співається у нашій квартирі може слухати майор. Просто уявіть. Ти не просто припускаєш. Ти знаєш і мовчиш. Живеш десь всередині роману Орвелла. Цей досвід життя із жучком був таким прикрим, що ми люстру залишили на старій квартирі, коли переїжджали на нову. А переїжджали ми буквально напередодні Студентського голодування, Першого Майдану 1990, вже почалося національне відродження, вже Фукуяма на той час передбачив падіння комунізму, хоч ми про це передбачення і не знали, вже ми на всіх акціях піднімали синьо-жовті прапори, вже були стотисячні мітинги, вже у мене в шухляді лежав камінь-уламок з берлінського муру і вже було вже було зрозуміло, скоріше відчутно, що це вже не спинити. І тоді в останній день, коли ми вже повантажили речі і виходили з квартири, я підійшла під каскад кришталю і сказала тогочасну кричалку з мітингів: «Хай живе КПРС на Чорнобильській АЕС». І «Щоб ти здох, майор». Отже це було перше щеплення несвободою і моя помста системі за подвійне життя. Як казав Шевельов, за слимаковість.

Шевельов вживає це слово у 1948 році у статті «Четвертий Харків», яку він пише у Мюнхені про розтоптаний підрадянський Харків. Шевельов каже, що саме оця радянська слимаковість, мушля, породила в мільйонах людей ерзаци почуттів і ерзаци слів. Бо коли ти живеш в несвободі, під контролем великого брата, тобі лишається «новояз». Хто жив в СССР, пам’ятає, як вправно ми ним користувались, у пресі зокрема.

І ось 2020 рік. Ми вільні люди у вільній країні. І постає абсолютно інша проблема, виснаження слів і змістів. Надважливих понять, які раптом стали лише потрясінням повітря. «Страшні слова, коли вони мовчать».

Минулої осені під час інформаційної кампанії #цінаслова, яку проводили разом Премія Ґонґадзе та Львівський Медіа Форум мені подумалось про те, що найвищу ціну ми платимо тоді, коли слова і поняття здевальвовані. Коли поступово і непомітно високі поняття стають випотрошеною оболонкою, порожньою шкарлупкою. Ці слова стає якось незручно вживати, і ми уникаємо цих понять або мусимо говорити з певною іронією, брати в лапки в постмодерністський спосіб.

Ціна повернення значення цих слів – дуже висока. Це повернення відбувається у межових ситуаціях, перед лицем смерті, випробувань, сильних потрясінь. Коли хтось платить за ці поняття кров’ю або життям.

В певний момент я зрозуміла, що дійсно є зв’язок між знеціненням слів і морально-етичними кризами, які переживає суспільство. Тобто, ці кризи спочатку проявляються в мові і вже потім в реальному житті обертаються серйозними викликами і катастрофами: обранням на демократичних виборах цинічних людей, для яких країна – лише ресурс, втратою територій, руйнуванням державних інституцій і багато інших бід.

Для мене наша професія все більше нагадує медицину, іноді мені здається, що вона повинна бути складовою системи охорони здоров’я, принаймні ментального здоров’я точно. Тому що величезна частина проблем – неврозів, депресій, тривог, апатії – суспільства є наслідком картини світу, яку створюємо для суспільства ми, медіа. Так чи інакше кожен хороший відповідальний журналіст дотримується давнього принципу медичної етики, який приписують Гіппократу: не нашкодь.

Іноді паралелі стають просто буквальними. Наприклад, дезінформаційна кампанія щодо протиковідних вакцин – подолання цього виклику стало нагальним пріоритетом і системи охорони здоров’я, і політики.

Тімоті Снайдер дуже тонко відчув і минулого року описав як пов’язані політика і фізичний біль у книжці «Наша недуга». Він зокрема розповідає про те, що через завантаженість і неефективність системи охорони здоров’я в США у 90-х постав такий феномен: опіоїдні епідемії, практики, де лікарі замість «включеності», уважності до пацієнта і лікування, просто виписують знеболюючі, а це призводить до залежності мільйонів людей від цих анальгетиків. Він каже, що наприклад, на містечко у 80 тис. мешканців у штаті Огайо, було за рік виписано 10 мільйонів доз опіоїдів. І ось Снайдер пише, що відчай, залежність від ліків і біль впливає на політику. Жителі місцевостей, які переживали кризу громадського здоров’я і перебували в оцій «опіоїдній кризі», особливо активно голосували за Трампа. Він каже: “Голосування з відчаю зрозуміле. Зневірені, озлоблені виборці передовіряють опіку над собою і родиною, голосуючи за політиків, які торгують болем.”

Чи не те саме відбувається з засобами масової інформації? Чим більше невротизоване суспільство, чим більше воно накачане агресією з традиційних та інтернет-медіа, тим більше ми усі стаємо жертвами такого голосування – голосування-помсти, передоручення опіки над собою політикам, які торгують болем, просто за Снайдером.

Я хочу хоч кілька слів – вибачте, що очевидних – сказати про те, як повсякденна звична діяльність кожного з нас, наш вибір, щоденні рутинні рішення – нас, медійників, від телеменеджера до редактора біжучої стрічки новин – формує реальність для мільйонів людей, як ми – усвідомлено чи не усвідомлено – рухаємося прямо з лінією фронту в інформаційній війні.

Я дуже часто бачила редакції (і була їхньою частиною) або ефірок, апаратних, де сидять втомлені люди – журналісти, випускові редактори, режисери, звукорежисери – і видають ефір. Вішають петлички на людей, які за гроші країни-агресора беруть участь у деконструкції держави, транслюють токсичні політичні ток-шоу, обговорюють в кадрі фейки, дезінформацію, вислуховують заяви чи «вкиди», які розколюють країну.

Як це сприймається з апаратної чи ефірки? Як я й кажу – це звичайні робочі зміни звичайних нормальних людей. Люди просто роблять свою роботу, не приймаючи близько до серця всі ці собачі бої і брехню, яку вони транслюють на мільйонну аудиторію. Про що вони думають? Вони думають, чи буде увечері місце для парковки у дворі багатоповерхівки, чи треба купити хліб по дорозі додому, хто забере малого з дитсадка, чи упав тиск у мами.

Звичайно, ця діяльність не сприймається як участь в інформаційній війні чи отруєння свідомості мільйонів або щось подібне. Люди просто роблять свою роботу: пилять сценарій, роблять нарізки чи сюжет або просто видають ефір. Це як в радянському скетчі Райкіна про костюм, який шили сто людей. «Я пришивав ґудзики. До ґудзиків претензії є?»

Що це як не банальність зла просто за Ганною Арендт. Це саме воно.

І ось потім ми випадково випадаємо зі своєї бульбашки, потрапляємо в приміську електричку чи у ліфт із сусідами чи говоримо з таксистом, чуємо якісь розмови про політику, країну загалом і думаємо: боже, який кошмар, що в цій голові, хто це зробив? А вони кажуть: так в телевізорі ж розповідали. Або так це ж оцей відомий блогер в колонці написав. І ось уже люди вірять в цю реальність, яка була для нас рутинною роботою.

До речі, з іншого боку, дуже цікаво відслідковувати, як міняється сприйняття реальності на прикладі топ-посадовців – прем’єрів, президентів, скажімо. От напередодні виборів, людина демонструє адекватне сприйняття реальності, воно співпадає з реальністю. Проходить рік, всього рік, оточення людину поступово ізолює, вона опиняється у певному інформаційному коконі, і ось ви берете інтерв’ю і розумієте, що ви з людиною з різних країн. Це екстремальний приклад, я наводжу його задля того, або наголосити, наскільки швидко можна кардинально змінити сприйняття світу, маніпулюючи інформацією або викривляючи оптику.

Соціологія показує, що центральні українські телеканали таки залишаються найбільш популярним джерелом інформації для більшості українців – їх дивляться за різними даними більша половина населення. Причому дивиться саме та частина населення, яка найактивніше йде голосувати на виборах.

Буквально тиждень тому Пітер Померанцев, британський публіцист і дослідник медіа та пропаганди, прислав мені кілька показових досліджень. Пітер один з керівників наукової програми «Арена». Вони займаються проблемами дезінформації та агресивної пропаганди, які загрожують демократії. В дослідницьку групу входять Наталія Гуменюк, Ангеліна Карякіна, співзасновниці Лабораторії журналістики суспільного інтересу, Володимир Єрмоленко, директор з аналітики в Інтерньюз-Україна; та інші експерти.

Отже 2020 році вони провели дослідження під назвою «Розділяти й володарювати», це аналіз найпопулярніших антизахідних наративівщо циркулюють в українських ЗМІ. А ми знаємо, що з того часу, як стало складніше просувати позитивний імідж Росії, прокремлівська пропагандистська діяльність зосередилась на поширенні антизахідних настроїв.

Найбільше переважають в Україні такі наративи, згідно з дослідженням:

40% населення вірять, що Україна перебуває під зовнішнім управлінням західних кураторів, кредиторів та «соросят». Сюди входить таке: «Антикорупційні реформи висмоктують з країни ресурси», тут же – «геноцид». Тут же – про те, що «західні посольства намагаються позбутися від діячів, які заважають західним бізнес-інтересам захопити місцеві ринки в Україні».

39% вірять, що Сорос та Міжнародний валютний фонд прагнуть експлуатувати українські землі: хочуть задешево землі, фактично крадучи їх у простих українців. Це позірне захоплення земель призведе до занепаду сільського господарства України, що поставить під загрозу виживання багатьох українців.

25% вірять що США розгорнули мережу біолабораторій в Україні.

Хто це зробив? Хто – замість давати людям збалансовану, перевірену інформацію, сприяти довірі – готував, реалізував антизахідні інформаційні кампанії в медіа? Писав сценарії до телемарафону «тхне Соросом», вислуховував мракобісся від політиків, які в політиці вже 30 років і боряться із загрозами для власного політичного довголіття?

Автори ось цього дослідження, яке я наводила, кажуть, що антизахідна конспірологія так сильно вражає українців через те, що вони не відчувають достатньо безпеки і суб’єктості і тому передають відповідальність та покладають провину на зовнішні сили.

Дані Світового дослідження цінностей показують, що багато українців мають менталітет «виживання», який сприяє оцьому баченню світу з точки зору антагоністичної гри. Якщо ти мало що можеш контролювати навколо себе, ти схиляєшся до думки, що світом керує «міровая закуліса». І тому кампанії з дезінформації щодо Заходу в медіа такі ефективні.

Зараз часто почали цитувати Бенедикта Андерсена, американського політолога й історика, що нація — це уявлена спільнота. Саме так, нація – це нарація, розповідь, самопізнання, уявлення про себе. Це уявлення у дуже значній мірі формують медіа. І якщо сприйняття та вподобання людей в Україні формуються у хворому, глибоко спотвореному медіа-середовищі, у сильній поляризації, під впливом кампаній дезінформації, які фінансує і просуває Кремль, олігархи чи зацікавлені групи, – це має дуже руйнівний вплив на уявлення людей про себе, власну країну і її проблеми. Я розумію, що це не тільки наша проблема, це тепер універсальна проблема, але нас тут і зараз цікавить саме наша країна.

А оскільки українські політики не формують порядок денний, а йдуть просто за соціологією, тобто не народжують ідей і стратегій, то переважно реагують на те, що суспільство вважає нагальними проблемами. На 3-4 перших пунктах соцопитувань вони базують свої політичні програми на виборах: звідси вічний акцент на дешевих тарифах, субсидіях, безкоштовній медицині та інших популістських тезах. Тобто викривлена картина світу у виборців (криво уявлена спільнота) призводить до викривленої політики, яка весь час відкидає нас назад, не дає розвиватися країні.

Скажемо чесно, в умовах країни, де медіа-бізнес переважно не є бізнесом, а є складовою політичної корупції, коли власник фінансує своє медіа заради власного політичного впливу, тисячі співробітників цих медіа обирають не між правдою і неправдою, не між добром і злом, а між тим, яке можливе зло або напівправда є для них прийнятнішими, якого власника. Тому моральні принципи і мірки тут застосовувати складно, це частина реальності, це зрозуміло. Саме тому часто постає проблема під назвою «правда десь посередині».

І ось тут я хочу сказати про лукаву мудрість, яку є чи не найефективнішою зброєю в інформаційній війні. Правда посередині. Це добре прикриття, але в більшості випадків правда там, де правда.

Відомий дисидент радянського режиму, Володимир Буковський, в’язень радянських таборів, який після висилки з СРСР оселився у Великій Британії і все життя там прожив, говорив, що, посередині між великою брехнею радянської пропаганди та істиною найчастіше знаходиться не що інше як брехня.

Адам Міхнік один з натхненників польської Солідарності, засновник і головний редактор «Газети Виборчої» каже так: «Правда не лежить посередині, вона лежить там, де лежить». І «немає сенсу говорити про два рівнозначні табори, якщо є табір, що хоче знищити демократію або твою країну, і той, що прагне її захистити».

Недавно ми говорили з письменницею і історикинею Оленою Стяжкіною, і вона процитувала чудову думку Блаженного Августина: що зло не має онтологічної природи. Воно займає місця, які є порожніми. Це ніби газ, що заповнює простір, який є вільним від добра. В цьому сенсі нерозрізнення добра і зла це є порожнеча, яку заповнює зло.

Як на мене, це, можливо, те головне, що відбувалось з українськими медіа впродовж останніх кількох десятиліть.

І тим більше вражає, що на цьому тлі, всі ці роки в країні жила і пульсувала вільна думка. Що ми всі мали і маємо вибір, і можемо бути незалежними і говорити правду. Це я говорю про перемоги.

До 30-річчя Незалежності «Демініціативи» зробили всеукраїнське опитування, зокрема щодо найбільш вагомих перетворень у різних сферах. На другому місці серед досягнень люди називають утвердження свободи слова. Ця оборона свободи слова відбувається точково, не загальним фронтом, а спиралася на незалежні видання і незалежних журналістів, оцих великих китів, які тримали і далі тримають планку. Ціною великих зусиль, проб і помилок, в країні виникли незалежні інтернет-медіа, які змогли втриматись навіть у час кризи пандемії (редактори і журналісти цих медіа сьогодні є на Форумі), в країні з’явився незалежний Суспільний мовник, на українському медіа-ринку з’явилося багато якісних локальних і нішевих проєктів. Все це повстало скоріше не завдяки, а попри обставини. Тому мені особливо приємно про це говорити.

У 1998 році я прийшла на 1+1 і почала працювати ведучою Сніданку з 1+1. Спочатку було багато трактів, вибір іміджу (мене коротко постригли і зробили рудою), ретельного вибору одягу, читки сценаріїв, скоромовок. Одного дня напередодні мого першого ефіру, я сиділа в порожній студії, щоб освоїтися і перестати боятися. В цей момент зайшов Саша Даруга, головний режисер каналу. Сів біля мене на диванчик і сказав: це все пусте, головне – розуміти, для чого ти тут, в кадрі. Ось цю пораду я досі вважаю однією з найцінніших у професії.

Розуміти, для чого ти тут. Що ти робиш тут.

Розуміти, що відбувається із суспільством, які травми воно несе, яким ранимим воно є, що після ХХ століття, коли народ чудом вижив, ми зараз вилазимо з-під завалів, обмацуємо себе і обтрушуємося, пробуємо бути тими, хто робить, а не тими, з ким роблять, розуміти, що не треба бити в цей момент.

Розуміти, який колосальний рівень недовіри є в цьому суспільстві і які наслідки і перспективи цієї неподоланої недовіри. Пробувати не множити її, а долати цю недовіру.

Розуміти, що справжнє позитивне і конструктивне приходить повільно. Його треба довго і наполегливо та терпляче ростити. Культивування всього складного – ідентичності, відповідального громадянського суспільства, інститутів, самої культури завжди повільне. Швидко відбуваються лише погані речі.

Розуміти, що часом інструменти демократії використовуються задля знищення демократії, бути свідомим цього, не вдавати, що ми цього не бачимо чи не помічаємо.

Розуміти, що інформаційна війна, правильніше – війна за сенси, за той самий наратив (спосіб меморіалізації Бабиного Яру – це про сенси, інсталяція радянських хрущовок на Інститутській, «Велика Вітчизняна війна» – це про сенси). Так ось: комунікативна війна з нами назавжди. Вона не припиниться ніколи, треба звикати, що це шлях. Спосіб мислення і життя, тому краще бути в тонусі.

Розуміти, що, як показують приклади наших сусідів, авторитарних режимів, Росії і Білорусі, а також події в Афганістані, лінії неповернення – це дуже ненадійна штука, все будь-коли може бути відкочене назад, і знову можуть зазвучати «стариє пєсні о главном».

Розуміти, що популізм, запит на прості рішення і «сильну руку» призводить до диктатури і веде в зворотний бік від свободи. А, отже, одного дня ми з вами – якщо далі будемо ставити масові експерименти над суспільством, прищеплюючи популізм – легко можемо опинитися під кришталевою люстрою «каскад» і висловлювати претензії під нею. Або не висловлювати, заради самозбереження.

Журналістика цього року була на шостому місці за кількістю поданих заяв абітурієнтів – майже 35 тисяч заяв, вона обігнала навіть ІТ. Я не знаю, який мотив у молодих людей так масово подаватись в журналісти, принаймні зрозуміло, що вони вірять, що у журналістики є майбутнє. Я теж вірю в це.

Я вірю, що у нас нема іншого виходу, як шукати спосіб настроювати правильну оптику для суспільства, де факти, правда знову стають важливими, де до них з’являється довіра, де ми у світовій війні з реальністю будемо на боці реальності. І ви не повірите, але я вважаю, що у цій боротьбі нам усім потрібно – поруч з прагматизмом – також більше ідеалізму. У якийсь дивовижний спосіб саме ідеалізм і особистості-ідеалісти у вивихнутому часі виявляються рятівним колом для майбутнього.

Розшифровку промови Мирослави Барчук на відкритті Львівського Медіафоруму підготовлено редакцією Zbruc

all news