Лекція свободи Олени Стяжкіної

Лекцію свободи на третьому Львівському медіафорумі під час вручення Премії імені Кривенка «За поступ у журналістиці» прочитала українська письменниця, дослідниця культурних процесів на Донбасі, викладачка Донецького національного університету Олена Стяжкіна.

«Весной прошлого года нам, студентам ДНУ предложили посмотреть видео о том, как преподавательницу исторического факультета награждают на «Русской премии». Это было мое первое знакомство с Еленой Стяжкиной. Сильно и проникновенно, во время вручения премии Елена Викторовна рассказала о детской любви к Украине и о том, что русский язык не нуждается в военной защите. Тогда я подумала, что чувствую то же самое. Как говорит мой львовский преподаватель профессор Ярослав Грыцак, быть пессимистом – дешево и лениво. Мне кажется, что Елена Стяжкина – оптимист. Она напоминает нам не о том, что мы теряем, а о том, что нужно беречь. И каждый раз, когда кто-то произносит: «Услышьте Донбасс», я бы предпочла послушать Елену Стяжкину». Так лекторку представила випускниця Донецького національного університету, студентка Школи журналістики УКУ Олександра Чернова. Наводимо текст промови Олени Стяжкіної повністю.
Для мене велика честь бути тут у пам’ять про Олександра Кривенка, який там знає все про помилки і перспективи України. Думаю, він там був щасливий під час Майдану і після нього, бо це була історія про світ для України. Потім, коли сталася війна, відступ в архаїку був прогнозованим і майже миттєвим. Цивілізованість змивається дуже швидко. Трапилося прогнозоване – певна частина України знову стала тою, яку Олександр Кривенко не любив: вузьколобою, трішки забиченою, тою, що стала кричати: «Розіпни! Відрубай!». Це стало модно, це стало частиною можливості створити кар’єру, нічого більше не роблячи.
Моя позиція говоріння – це травма і провина. Провина – на першому місці. Якщо перераховувати її повністю, часу не вистачить. Я думаю, що за 23 роки список провини у нас усіх приблизно однаковий. Щодо травми, її результат – це нечутливість болю. Це не про те, що біль не відчутний, а про те, що нічого, крім болю, немає.
Ще моя позиція говоріння – це Донецьк, який я покинула влітку минулого року, але в якому я живу і сьогодні, не можу відпустити і не буду. І Україна як моя Вітчизна, Батьківщина, але поза концептом «Родины-матери».
Україна для мене – це концепт дитини, яка мені особисто нічого не винна. Бо це я її хотіла. Я хочу, щоб вона ходила, усміхалася, була розумною і щасливою. Якщо на старість вона мене любитиме, я буду рада. Якщо ні – ну то таке: «лишь бы ей было хорошо».
Я російськомовна, але ніхто і ніколи не заважав мені говорити і думати російською.
Я – історик, і мій науковий інтерес полягав у спробі зрозуміти, що таке «радянська людина». Років п’ять тому я дійшла до історії Другої світової війни, історії окупації. Ця історія стала сьогодні сучасністю.
Я хочу говорити про свободу від зла, але сама не є від нього вільною. Бо я не знаю, чи зможу я забути і простити московський акцент української війни, яка вже більше року «акає» і вбиває українців і мою країну.
Отже, свобода від зла як чесність – не спрацьовує. Зло, на думку Августина Аврелія, не має онтологічної природи. Воно займає місця, які є порожніми від добра. Зло – як газ, як туман, як мла. Вона, він, вони йдуть у душу повільно і непомітно, і ніхто точно не скаже, коли саме наступає темрява.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття зло було в Європі. Здавалося, що справа Дрейфуса, жваві дискусії про протоколи сіонських мудреців – смішний побутовий нічого не вартий антисемітизм. Але це була згода Європи на те, що потім Ротшильд назве загальноєвропейською ідеєю.
Гітлер прийшов з ідеєю вбивати євреїв на підготовлений ґрунт. Люди були, може, і не активними учасниками, але мовчазними співучасниками того, що відбувалося – і французи, і німці, і чехи, і росіяни. І українці. Різні російськомовні і україномовні українці були поганими «своїми» для євреїв. На їхніх очах вбивали. Їхніми руками вбивали. Ніхто не кинувся відбивати єврея, бо вдавали, що це справді якісь «не ті» люди, і якщо їх позбутися – життя стане кращим.
Потім, після війни, євреї, які вижили, повернулись до своїх будинків. Вони вибачили і виростили ціле покоління жидобандерівців. Вони вибачили, але ми не просили прощення. І в якомусь сенсі ми вбиваємо по сьогодні.
Це осад зла. Це фундамент, на якому зростає нове зло, нові «не ті» люди. І коли мерзотник з камерою із окупованих земель знімає свято «9 мая» в психіатричній лікарні, підсміюючись над хворими – ми не переглядаємо це відео чи переглядаємо так, в пів-ока, ми не пишемо в ООН, що це злочин проти людства. Бо «такі вони всі там – психічнохворі».
Свобода від зла у тому, щоб бути розумним, не поспішати грати у чужі ігри, не піддаватися на маніпуляції. Але якщо Саломея танцює танець семи покривал, то кожен може стати Іродом. Нічого, що це покривало – сепаратизм.
Сепаратизм, до речі – образ мрії. Хоча б років сто йому мало бути. Наш сепаратизм змінює образ мрії раз на два тижні, вживає слова, яких не було у вжитку ще рік тому. Коли Саломея танцює, Ірод-Кремль знає: йому не перемогти в цій війні. Так, не перемогти. Але посіяти мінне поле – на роки, на десятиліття вперед. І грати з сепаратизмом – це все, що він може. Це для нього, для кремлівського Ірода – перше, фундаментальне покривало.
Друге – для наших політиків. Їхня кар’єра втекла у Ростов. Вони залишились самотніми, нічого для себе не зрозуміли. І про себе. І про Україну. І тепер сепаратизм для них така тема, що можна збирати врожай, нічого не роблячи. На жаль, і ті, й інші, патріотичні, теж будуть грати. Бо одні будуть боротися за федералізацію, відокремлення, республіку, а інші – підморгувати патріотам і протистояти, протистояти, протистояти…
Третє Саломеїне покривало – для експертного середовища. Можна тільки уявити, скільки науковців захистять дисертації про неіснуючий сепаратизм. Такий собі симулякр симулякра. Ну, не перша зрештою історія в експертному середовищі. «Молот відьом» теж був симулякром симулякра. Але ж сталося так, що журналісти грають у цю гру. Це покривало для них теж. Місто Лейден в Нідерландах протистояло герцогові Альбі. Воно вирішило зруйнувати дамбу і впустити море в місто. Дамба годувала, але свобода була дорожчою. Вони зробили це. І якщо б журналіст приїхав в Лейден, він обов’язково знайшов би людей, які симпатизували іспанській короні і були папістами. І можна було б про це написати. Бо це ж сенсація. Навіщо писати – інше питання. Важливо, не важливо – Саломея танцює і тут.
Танцює і для самих сепаратистів, бо хто вони? Бандити, маргінали і вбивці. Але в душі вони хочуть, щоб це слово було. Бо це багато що пояснює. Вони страждальці за бозна-що.
Наступне покривало – для Європи. Сепаратизм Європа розуміє. Зітхає з розумінням принаймні. «От Шотландія», «От Ірландія». Але наша історія не про Шотландію та Ірландію. Вона – про Польщу 1939-го, про країни Балтії 1940-го, про Угорщину 1956-го і про Прагу 1968-го. І про Париж 1940-го теж. Згадати про це боляче. Сором! Шкіру здирає той сором, якими були вони, коли сталася та війна. Сепаратизм заспокоює. Бо мати стосунки із повстанцями – це добре для Європи.
Наступне покривало – для центральної влади. От – звільнені території. От треба відновлювати міст під Красним Лиманом. Треба відновлювати, але можна не квапитись. Бо «там же сепаратисти». Підморгнувши патріотам, можна забути про гроші на відновлення, про міста, яка потребують допомоги. Вголос не скажемо, але скористаємось.
Останнє покривало найтрагічніше, бо робить Ірода з дуже совісних, дуже пристойних людей. Чоловіків переважно. Бо ось він не на сході. І йо му дуже важко пояснити собі, що тут, може, він цінніший, ніж там. І це ось через цю важкість «Чому я не на фронті» краще думати, що там сепаратисти, і якщо вони хочуть відділитися, то нехай. «Чи маю я вмирати за те, що хтось хоче жити окремо?». Бо я ж ліберал, демократ і добра людина.
Кожен може стати Іродом. І це все було б нічого, якщо б танці Саломеї не були про стриптиз чи сімейну політичну мелодраму. Але вони про відрубання голови Іоана Хрестителя. вони про розрубане тіло – Україну. Про війну. Ефіальт, син Евридема показав персам тиловий обхід у Фермопільську ущелину. Цар Леонід пав, і перси зайняли значну територію Греції. Якщо б у ахеменідів було телебачення, то Ефіальт міг сказати про себе, що він виступав за Перську республіку, за південно-західний ахеменістський округ. І «ліві» Єгипту, і «праві» Малої Азії з розумінням поставились би до цього, бо битва при Саламіні тривала місяць, а при Платеях ще цілий рік. Але греки називали речі своїми іменами, і Ефіальта стратили як зрадника. То чому ми, знаючи, що на окупованих територіях немає інформаційної суб’єктності, сприймаємо голоси поліцаїв, обличчя гауляйтерів і паради зрадників всерйоз? Чому ми не називаємо цих людей так, як їх слід називати? Це не свобода від зла.
Але є і добрі новини.
Я знаю, у кого можна брати уроки свободи від зла. Це волонтери і воїни. Там, де працюєш день і ніч, бачиш більше і не маєш сили до огульного зла. Там, де воїни, є надія. Він каже: «Чего ты боишься? Что изменится? Наступление, не наступление. Если Россия сделает то, что хочет, не будет ничего. Мы победим. Чего ты боишься?».
Ще я буду брати уроки свободи від зла у патріотів на окупованих територіях. «Чого не поїхали?» Це перше питання, яке СМЕРШ та НКВС ставили людям на окупованих територіях. «Сталін в тобі і в мені живий вічно». А вони, люди на окупованих, українські патрвоти, сміються. Кажуть: «Ну добре, що не питають, чому не поїхали киримли. Хоч тут все зрозуміло». Не поїхали, бо багато причин. Але про одну ми не кажемо взагалі. Вони не поїхали, тому що це наша, їхня українська земля. Вони не поїхали, тому що не поїхали литовці і латвійці, не поїхали чехи. Вони повернулися навіть з Сибіру, і все справдилося.
Патріоти на окупованих територіях – це люди, в яких є абонемент у сучасне гестапо – МГБ. Це люди, на яких пишуть доноси і які живуть дуже важке життя. Там важко, а тут, з боку України – насмішки і прокльони. Зрештою місто називається СнежнОе, а не СнЕжное. Вони там працюють із волонтерами, армією і старими. Вони розмовляють із тими, з ким би мали розмовляти інші – з отруєними наркотичною програмою Russia-TV. Вони там є. І я хочу вибачитись перед ними. Насамперед за те, що не змогла бути з ними разом. За те, що у своїх публічних виступах завжди називала їх через кому: «Ну, ви знаємо, вони там є, але…». Завжди хотіла сказати про тих обдурених, яких повно скрізь – від Львова до Харкова. І в Парижі й Лісабоні теж. Моє потурання, моя кома привела до того, що їх ніби немає. Що мерзотники десь в тилу, в очікуванні пиляння чергового бюджету називають, їх оставленцами, пухлинами і «всі нормальні вже поїхали». Януш Корчак теж міг поїхати, але він був таким самим ненормальним і загинув разом із дітьми. Хочете, можна по-іншому. Апієва дорога, апостол Петро. Назустріч – Христос. І каже: «Хутчіш, Петре, всі нормальні вже поїхали».
Я хочу вибачитись перед українськими патріотами на окупованих територіях і в Криму за їхню невидимість, за те, що вони ніби не існують. За мовчання, яке транслюється в Європі та Україні з їх приводу. Я щаслива, адже саме в них буду брати уроки свободи від зла. У хлопців, які два тижні тому на ганку перед школою в Донецьку голосно обговорювали, чи буде правильним і аеропорт і центральну площу назвати іменем Кіборгів.
Я буду вчитися свободі від зла у батьків, які тихенько малюють дітям маки і кажуть, що це і є українська пам’ять про війну, якої не може бути більше ніколи. Так само робили в західній Україні. Правда, малювали тризуб. І все справдилось.
Я буду вчитися у продавчині, яка у магазині кричить весело, свідомо, з викликом: «Подходите! Наше, украинское завезли!».
І в маршрутника, який не бере рублів. Мовляв, «Хлопче, Україна в нас тут, рубль не ходить»
І в легендарної бабусі, яка заглядає в очі окупанта і каже: «Сынок, ты откуда? Из Перми? Езжай домой!».
Я буду вчитися в Адольфа чи Фашика Донецького, який пише хроніки «освобожденного от *** знает чего города», і в хвилини відчаю каже: «Харош страдать! Нам еще бурятов гнать и Членина валить!».
Я буду вчитися у Анфіси, Олега і у Дмитра, у яких зараз немає імені. Бо їм не можна його мати. Їх ім’я – Україна, воно пролунає тоді, коли там буде Україна.
Я буду вчитися свободі від зла, яка довго терпить, милосердствує, не шукає тільки свого, не радується чужому, яка все зносить, всього сподівається, все терпить і ніколи не перестає. І їх любов до України ніколи не перестає. І саме тому землі окуповані ніколи не перестануть бути Україною.

Три міфи про журналістські розслідування від Дмитра Гнапа

Керівник проекту «Слідство.інфо» Дмитро Гнап у рамках Третього Львівського медіафоруму  розповів про три міфи, створені навколо роботи журналістів-розслідувачів. 

Розслідування нічого не змінюють

Позитив полягає в тому, що більшість викритих журналістками корумпованих чиновників звільнені з посад. За часів Януковича цього не було. Однак погана новина в тому, що жоден із них зараз не сидить за гратами

Розслідування завжди нудні

Аудиторія журналістських розслідувань – це люди, які думають, а таких дуже мало. Із розвитком цифрових медіа аудиторія все більше хоче дивитись, а не читати. Тому ми намагаємось робити наші розслідування телевізійними та якомога цікавішими.

Розслідування складно робити

Молоді журналісти здебільшого думають, що робити розслідування дуже важко і для цього потрібно мати якісь видатні здібності. Я завжди кажу, що для розслідування достатньо здорового глузду і дисципліни. Робити антикорупційні розслідування нескладно. Вищий пілотаж – викривати великий кримінал.

Яким буде суспільне мовлення в Україні – із доповіді Зураба Аласанії

Під час доповіді на Третьому Львівському медіафорумі директор Національної телерадіокомпанії України Зураб Аласанія розповів про плани щодо перетворення НТКУ на суспільного мовлення.

 НТКУ: що є зараз?

Сьогодні Національна телерадіокомпанія – це Перший національний, Національне радіо, 27 обласних телерадіокомпаній і компанія Укртелефільм. Суспільного поки не існує, є лише закон.

Поточний стан справ виглядає так: 1500 працівників. У 2014 році бюджет компанії складав 167 млн. гривень, у 2015 році – 145 млн грн. на рік. Ми їх витрачаємо: 92 млн гривень – це зарплата з нарахуванням, 18 млн – це кредиторська заборгованість, 27 млн – витрати на трансляцію, 15 млн – комунальні послуги та газ. На виробництво програм протягом року держава дає 431 тисячу гривень – це 39 грн на місяць.

Суспільне мовлення: на що розраховуємо?

Основна перевага суспільного – незалежність від політики і фінансів. Це перебудов ринку, і навіть суспільства. Ми маємо робити те, чого не робить ніхто, і розуміти, що прибутку це не принесе. Наш пріоритет – аудиторія, а не прибуток, змістовність і різноманітність, а не рейтинги, надійність та об’єктивність, прозорість, відкритість, надійний конвент на всіх платформах.

У Києві збудують один величезний ньюзрум, центр новин. Цей комплекс вироблятиме новини для всієї країни. Регіональні центри новин будуть виробляти новини для свого регіону.

Національне суспільне телебачення України (НСТУ) стане найбільшим медіа-холдингом України. Ми залишаємо всі обласні ТРК, переробляємо їх на продакшн-студії. Дуже потрібно, щоб в кожному куточку країни знали, як живуть в іншому. Постійно, кожного дня будуть включення з регіонів. Тільки тоді в нас не буде столиці і провінцій, ми будемо єдиними.

Дуй Лінь Ту: рекомендації для використання відео в ньюзрумах

На Львівському медіафорумі із доповіддю про місце відео в американських ньюзрумах виступив Дуй Лінь Ту, директор програми Digital Media у Школі журналістики Колумбійського університету.

1.     Збирайтесь і ділиться ідеями між новинними організаціями.
2.     Як правило, має значення тема, предмет, а не засіб і середовище.
3.     Використовуйте ті історії, які залишаються актуальними завжди, так звані «вічнозелені теми».
4.     Добре створювати короткі відео, 10-хвилинні також працюють. Але якщо ви будете створювати щось проміжне, то вам навряд чи вдасться залучити аудиторію.
5.     Використовуйте соціальні мережі. Якщо у вас є якась історія, розмістіть 15-секундне відео на Інстаграм, і вона буде популярною.
6.     Новини самі себе не оплачують. Шукайте інші джерела фінансування: від фондів, спонсорів, спільнокошт.
7.     Ще одна величезна тенденція – лайф-відео на телефоні.

Топ-цитати Третього Львівського медіафоруму

На Арені Львів завершився другий день найбільшої медіаподії в Україні –Львівського медіа форуму. Близько 700 учасників зі ці дні прослухали 7 лекцій та 7 дискусій. Завтра медіафорум дещо змінить формат: численні тренінги, майстер-класи та презентації на вузькоспеціалізовані теми відбуватимуться в новому корпусі Українського католицького університету.

Центральною темою першого форумного дня стали медіа під час кризових подій в Україні та довкола неї.

Енн Епплбаум:

Десять років тому казали, що Інтернет буде новим простором свободи. Але він став легким майданчиком для маніпуляцій. І дуже важливо пам’ятати, що в Китаї, Ірані, Венесуелі також є такі лідери, диктатори використовують нові медіа для створення своїх меседжів за допомогою інформації, яку ми навіть не сприймаємо як пропаганду.

Борис Райтшустер:

Нам пора начать называть вещи своими именами. Мы в Германии говорим о кризисе и сепаратистах. А это война и российские военные. Нам нужно учиться у украинцев борьбе за свободу

Левко Стек:

Об’єктивність на війні це не про стандарти, точність чи якість. Об’єктивність на війні це про людське життя. І це найкраща мотивація.
Я не думаю, що журналісти Lifenews, коли роблять сюжет про чергового розіп’ятого хлопчика, розуміють, що потім ці сюжети виливаються у смерті.

Сєргєй Мєдвєдєв про Путіна:

Ми маємо справу не з маніяком, який хоче знищити світ, а з комплексами маленької особистості. Він ніколи не відповідатиме масштабам Кадафі. Звичайно, не треба недооцінювати Путіна, але потрібно розуміти, що це фальшива імперія і фальшива військова суперсила. Саме це дозволить протистояти російській пропаганді

Сергій Рахманін:

Україна нарешті посідає своє місце у європейському медіадискурсі. Проте воно не дуже приємне. Сьогодні Україна подається дещо спрощено. Цьому є пояснення: достатньо довго ми не були цікаві європейським медіа, за винятком кількох країн, наприклад, Польщі. Зарубіжні медіа не відчували потреби мати тут власкорів. Друга причина: змінилася сама журналістика і підхід до споживання інформації. І останнє: ми самі трохи завинили, бо надійних і фахових джерел інформації про Україну є замало

Сергій Гармаш:

Міністерству інформаційної політики потрібен нормальний бюджет та реальний механізм співпраці з медіа. Поки в держави немає ні механізмів, ні ідеологічної установки.

Обговоренню новітніх тенденцій у світових медіа та потенціалу українських ЗМІ у глобальній конкуренції присвятили другий день Львівського медіафоруму.

Дмитро Гнап:

Позитив полягає в тому, що більшість викритих журналістками корумпованих чиновників звільнені з посад. За часів Януковича цього не було. Однак погана новина в тому, що жоден із них зараз не сидить за гратами.

Дуй Лінь Ту:

Відео змінює новини – воно приносить гроші. Розважальне відео приносить гроші, але чи журналістське? Під час дослідження я не знайшов приклади, де журналістика заробляє саме на журналістиці. Всюди є реклама.

Джошуа Бентон:

У Лос-Анжелесі о 4 годині ранку відбувся землетрус. Газета «Los Angeles Times» підготувала новину про це через 4 хвилини, бо у них з’явився новий репортер, який працюв цілодобово. Це був свого роду робот, алгоритм, комп’ютерна програма, яка може проаналізувати набір даних та на основі цього підготувати новинну історію.

Маркус Бенсман:

Журналіст-розслідувальник повинен обов’язково їхати на місце події та співпрацювати з різними розслідувальницькими організаціями. Ми розуміємо, що коли забагато няньок, то дитина недоглянута, але тут дуже важливо розподілити обов’язки і відповідальність.

Роман Скрипін:

Якщо ви мене запитаєте: “Хто робить Громадське?”, то я відповім: “Журналісти”. Ми не залежимо від олігархічних коштів. Це позитивний вірус, який шириться Україною. Громадське з’явилося в Одесі, Харкові, Львові, Ніжині та інших містах. Ми не контролюємо їх з Києва, у нас немає вертикалі. Зате діє Наглядова рада. Це готова модель суспільного мовлення. Журналістом може стати кожен, хто має смартфон або планшет. Ми почали ламати систему. Єдине питання, чи зможе держава цьому прислужитися.

Довідка:

Львівський медіафорум – найбільша медійна подія в Україні, яка щороку збирає провідних журналістів, редакторів, аналітиків та видавців. Цього року 54 спікери приїхали з 10 країн світу: США, Великої Британії, Німеччини, Франції, Данії, Швеції, Польщі, Росії, Білорусі та України.

Третій Львівський медіафорум відбувається за підтримки Представництва ЄС в Україні, MYMEDIA, міжнародного фонду «Відродження», посольства США в Україні, посольства Франції в Україні, Svenska institutet.

Організатори: ГО «Львівський медіафорум» та Школа журналістики УКУ. За сприяння Львівської міської ради. Комерційний партнер – DataGroup. Офіційний авіаперевізник – МАУ.

Премію Кривенка «За поступ у журналістиці» отримав Левко Стек

На Третьому Львівському медіафорумі вручили щорічну Премію імені Олександра Кривенка «За поступ у журналістиці». Престижну відзнаку отримав воєнний кореспондент Радіо Свобода Левко Стек.

«Війна змусила визначити, на чиєму ми боці: журналістики фальші та пропаганди чи журналістики правди та відповідальності. Війна продемонструвала багатьом українським журналістам, що світ не є чорно-білим. Війна навчила нас шанувати людську гідність та відчувати чужий біль. Ця війна, на жаль, матеріалізувала загальновідому метафору, що слово таки вбиває. Ці професійні виклики докорінно змінюють українську журналістику. Вона стає іншою: відповідальною, мужньою і людяною. Цьогоріч переможця Премії було визначити надзвичайно важко. У підсумку залишився той, хто на думку «Капітули Поступу» гідно пройшов випробування відповідальністю та особистою мужністю в умовах війни на Донбасі», – сказав Ігор Балинський, керівник Школи журналістики УКУ.

Премію «За поступ у журналістиці» заснувала «Капітула Поступу». До неї входять друзі і колеги відомого журналіста і редактора Олександра Кривенка, який трагічно загинув 9 квітня 2003 року.

«Сашко Кривенко став дорослим, не переставши бути максималістом. Його не влаштовували симулякри. Маємо вже досить «маргінальної, вузьколобої, забиченої України». Кривенко прагнув щирості і простоти. Сашкова есеїстика сенсів була протестом проти безсенсовності журналістики того часу. Сашкова журналістика – це така журналістика, яку ми сьогодні народжуємо», – сказав Євген Глібовицький, керуючий партнер консалтингової компанії PRO.MOVA.

Львів’янин Левко Стек працює на Радіо Свобода з 2013 року. Журналіст висвітлював події Майдану та ситуацію у Криму в березні 2014-го. Протягом року працює як воєнний кореспондент на сході України.
«Я розумію, що це премія «на виріст». Це хороший поштовх для того, щоб ставати кращим. Складно радіти, тому що в українській журналістиці зараз дуже важкі часи. Виявляється, українським журналістам не вірять. І це вирок. Дуже легко і зручно сказати, що в усьому винна українська пропаганда., але я думаю, що це не так. Фейки, недостовірна інформація, прислуговування і потурання інтересам власників ЗМІ, пропаганда – все це зробили не підступні кремлівські агенти. Все це – наша робота. В журналістиці немає ніякої місійності. Це така сама робота, як у сантехніка чи кухаря. І коли нам не вірять, це означає, що ми робимо свою роботу хреново. Ця премія – аванс, який треба буде дуже довго відпрацьовувати. Тому це не привід радіти, а поштовх ставати кращим. А для цього є один рецепт: важка щоденна праця. Бажаю важкої щоденної праці нам усім», – сказав Левко Стек, журналіст Української служби Радіо Свобода.

Традиційно церемонію вручення Премії імені Кривенка супроводжує Лекція Свободи. Цьогорічну доповідь виголосила професорка Донецького національного університету (у Вінниці) Олена Стяжкіна. Наприкінці зал аплодував стоячи.

Нагадаємо, Премію вручають щорічно у травні до дня народження Олександра Кривенка. Від 2013 року церемонія відбувається у межах Lviv Media Forum. У попередні роки Премію «За поступ у журналістиці» отримували Сергій Рахманін, Володимир Ар’єв, Сергій Лещенко, Вахтанг Кіпіані, Марчін Войцеховський, Олена Притула, Мустафа Найєм, Юлія Мостова, Костянтин Усов, Олекса Шалайський та Крістіна Бердинських

У Львові стартувала найбільша медіа подія України – третій Медіафорум

Більше шестиста журналістів, редакторів та аналітиків зібрались на Арені Львів, щоб обговорити «Медіа в час бурхливих змін» – саме такою є тема цьогорічного медіафоруму. Continue reading “У Львові стартувала найбільша медіа подія України – третій Медіафорум”

Більшість харків’ян та майже всі львів’яни є стійкими до засобів проросійської пропаганди

За результатами дослідження, яке провела у травні 2015 року соціологічна агенція «Фама» на замовлення ГО «Львівський медіафорум» та за підтримки представництва Європейського Союзу, 61% харків’ян не піддаються проросійським впливам, які циркулюють в українському інформаційному просторі. У Львові таких мешканців на половину більше – 94%.

Досліджуючи чутливість до пропаганди, усіх опитаних було поділено на наступні групи: «несамостійні-стійкі», «несамостійні-ті, що піддаються впливу», «самостійні-стійкі» та «самостійні- ті, що піддаються впливу».*

У Львові, як і у Харкові більше є тих, які мислять несамостійно. Проте, у Львові таких більше:  59% – у Львові, а 51% – у Харкові. Найбільшою у кожному з міст є частка осіб, які мислять несамостійно, проте є стійкими до російської пропаганди (34% – у Харкові, та 56% – у Львові).

Відмінним у містах є те, що у Харкові більше тих, які піддаються впливу російської пропаганди (39%)  («самостійники» + «несамостійники») та  у десять разів більше, ніж у Львові тих, які є самостійними у свої поглядах та піддаються впливу російської пропаганди.

Львів’яни  більше схильні до обговорення новин політичного та суспільного характеру з ким би то не було – друзі, родичі, колеги, навіть випадкові перехожі потрапляють в їхні інформаційні тенета; 39% опитаних роблять це часто або постійно. Харків’яни більш стримані у розповсюдженні та обговоренні новин: 22% респондентів зізнались, що обговорюють новини із друзями, родичами та колегами.

«Хоча підтверджується те, що у Харкові більше, ніж у Львові, тих, які піддаються впливу проросійської пропаганди, проте частки осіб, які мають потенціал до сприйняття пропаганди є майже однаковими у двох містах. Слід зауважити, що в Харкові саме ті, які піддаються впливу проросійської пропаганди є більш комунікативно активними, тобто часто обговорюють новини політичного та суспільного характеру. Натомість  ті, які стійкі до проросійської пропаганди, тримають свою думку при собі, не особливо активно її обговорюють. У Львові – активне обговорення новин на рівні 40% випадків», – зазначила кандидат соціологічних наук, директор соціологічної агенції «Фама», Мар’яна Малачівська-Данчак.

Третина у Львові (30%)  та більше третини (39%) у Харкові опитаних стверджують, що ніколи не перевіряють правдивість тверджень, які вони отримали з певного новинного джерела на інших ресурсах, що свідчить про достатньо високий рівень некритичного мислення у двох містах.

Найчастіше, як львів’яни, так і харків’яни перевіряють новини на політичні, економічні теми, питання, пов’язані з АТО та місцеві новини. Теги, які називалися респондентами дуже часто перегукуються, що підтверджує те, що питання, у яких мешканці хочуть бути впевненими чи переконатися є спільними.

Помічено дві тенденції: харків’яни значно менше довіряють новинним ресурсам, аніж львів’яни; серед опитаних харків’ян є дещо вищим рівень довіри до російських новинних ресурсів, на відміну від львів’ян, де рівень довіри до цих ресурсів є практично на рівні «0».

Частка осіб, яким притаманна “сліпа віра” у повідомлення медіа-ресурсів у містах є однаковою – по 13%. Також однаковою у містах є частка тих осіб, які скептично сприймають будь-яку інформацію незалежно від джерела подачі – по 2%.

Повний звіт можна завантажити за посиланням

 Довідка

Дослідження проводилось соціологічною агенцією «Фама», методом «face to face» інтерв’ю у травні 2015 року у двох містах – Львові та Харкові.

Було опитано загалом 800 респондентів, старших 18 років (по 400 респондентів у кожному місті). Похибка репрезентативності вибірки для кожного з міст з довірчою ймовірністю 0,954 не перевищує 4,8% для показників близьких до 50%, 4,2% – для показників близьких до 25% або 75%, 2,9% – для показників близьких до 10% або 90%, 2,1% – для показників близьких до 5% або 95%, не перевищує 1% – для показників близьких до 1% або 99%.

* Самостійність мислення було виміряно за  методологією ціннісних орієнтацій Шалома Шварца (критерії диференціації – притаманність цінностей самостійності та конформності), а чутливість до проросійської пропаганди  через тестування відповідних пропагандистських маркерів на опитаних. Для цього респондентам запропонували 10 різного плану пропагандистських тверджень, щодо яких вони висловлювали міру своєї згоди.

news_fama

«Я – друг України і почуваюсь українським патріотом», – Бернар-Анрі Леві

Відомий французький філософ, письменник, режисер, політичний журналіст Бернар-Анрі Леві почуває себе патріотом України під час подорожей по Європі, а також стверджує, що Росія – хвора. Про це він розповів під час промови на Третьому Львівському медіафорумі: «Росія Володимира Путіна – це хвора країна. Хвора через дуже дивний спосіб мислення її лідерів, через тиранію, диктатуру, і також через жахливу пам’ять. З 2002 року відбувається переосмислення сталінізму в Росії – роль Сталіна починають визнавати. Цілий наратив, створений Путіним, наголошує на тому, яку велику роль відіграв Сталін під час війни. Однак цей наратив не звертає уваги на жахливі сторони його тоталітаризму. Також іде переосмислення Миколи І, найстрашнішого російського царя, який відповідальний за розгром декабристів.

Енн Епплбаум: «Путін може контролювати в своїй країні набагато більше, ніж будь-який європейський лідер»

Лауреатка Пулітцерівської премії, журналіст «Washington Post» Енн Епплбаум під час виступу на Львівському медіафорумі розповіла про основні те, як діє російська пропаганда.

Пропаганда внутрішня і зовнішня

Російська пропаганда за межами Росії і всередині країни діє по-різному. Путіну все одно, чи ви підтримуєте його, якщо живете в Англії. Його мета – розвалити демократію, використати суперечності та виявити європейську корупцію. Це робиться не тільки для того, щоб послабити опонентів Росії, але й показати, що немає альтернативи. У внутрішній пропаганді для них дуже важлива Україна, адже якщо тут відбувся Майдан, подібне може статись і в Росії. Тому пропаганда в межах Росії прагне показати, що українська революція була фальшивою.

Основні аспекти пропаганди

Перший. Всі ми пам’ятаємо падіння малазійського літака. Росія не давала заперечень, вони пропонували пояснення та варіанти. Правда ніколи не з’явиться, якщо ви не будете заперечувати, а просто дасте мільйон теорій.

Другий спосіб. Дати моральну противагу. Іноді Путін жартує про корупцію: «Так, ми корумповані, але ж ви також корумповані».

Третій аспект. Політичний клас у Росії навчився грати у західні ігри і говорити нашою мовою. Якщо ми заборонимо їхні пропагандистські телеканали, то вони скажуть, що це цензура.

Про нові способи маніпуляцій

Десять років тому казали, що Інтернет буде новим простором свободи. Але він став легким майданчиком для маніпуляцій. І дуже важливо пам’ятати, що в Китаї, Ірані, Венесуелі також є такі лідери, диктатори використовують нові медіа для створення своїх меседжів за допомогою інформації, яку ми навіть не сприймаємо як пропаганду.

З Ігорем Померанцевим ми говорили, як навчити людей розпізнавати неправду. У Києві є «Стопфейк», яка вчить розпізнавати таку пропаганду. Тобто потрібен цілий навчальний процес. На Заході є окремі омбудсмени, які публікують, що правдиво чи неправдиво написали медіа.